Слава ЗСУ!

- І знову я помилився! – розчаровано промовив Венецій. - Графе, хіба вчора я не сказав вам правильний час!

- Сказав, Венецію, - посміхнувся Олександр. – Дійсно, сказав!

- Не переживайте, пане, - посміхнулась дівчина. – Ви помилилися лише на п’ятнадцять градусів. Думаю, це не така вже й фатальна помилка.

- Ви, мабуть, найдивовижніша істота, яку я коли-небудь зустрічав, - захоплено промовив граф. - Звідки такі неперевершені знання?

- Я читаю багато книжок.

- Ви вмієте читати? – здивовано вигукнув Венецій. – Це рідкість серед селян. Ви розумна, бо вивчаєте науку.

- Розумний той, хто створив науку. А я лише прочитала і запам’ятала. Хіба ж цим можна пишатись?

- Ви говорите про науку, значить не лише запам’ятали, а й усвідомили. Ви освіченіші за інших селян!

- Я така, як інші…

- Ні, не така, - промовив граф. – Ви освіченіша.

Дівчина посміхнулась і поставила корзину на сніг.

- Отже, говорячи мені, що я освічена, ви просто порівнюєте мене з селянами, яких вважаєте темними у науці.

- Хіба ж це не так? – перепитав Венецій.

- Так, - похитала головою дівчина. – Звісно ж, так. То, може, ви, люб’язний пане, порадите своєму хазяїнові примусити селян читати.

- Це неправильно, - промовив граф.

- А примусити працювати на вас, це правильно?

Граф посміхнувся, вражений нахабністю та впевненістю дівчини.

- Я… Я не знаю, що сказати… Різниця в походженнях заважає мені говорити з вами на одному рівні.

- Бо я селянка, і недостойна вас?

- Ні, ні! Зовсім, ні. Бо ви селянка, і я боюся образити ваших рідних! Просто це все марно. Я можу заставити людину читати, але заставити її думати – я не можу. Я можу примусити її переказати прочитане, але примусити її вирости морально – я не в змозі!

- Не в змозі? А що ви зробили для того, щоб ваші селяни виросли морально?