Слава ЗСУ!

- Пані, ми відкрили бібліотеку! – викрикнув Венецій. – Ми виставили туди найцінніші екземпляри книжок різних епох.

- Хіба потрібна селянам бібліотека? – здивувалась дівчина. – Вони працюють день і ніч. Хіба є в них час читати?

- Пані, але ж це книжки. Це найцінніше досягнення людства! Це те, що робить людину кращою! – крикнув у розпачі Венецій.

- Праця зробила людину кращою, - спокійно промовила дівчина. – Та людині, яка не працює, мабуть, важко це зрозуміти.

Венецій і Олександр замовчали.

Дівчина нахилилась і взяла корзинку.

Олександр, нарешті, вдихнув повітря після напруженої бесіди.

- І все ж, що ви робите в лісі в такий ранній час, одна? - запитав Олександр.

- Я іду в сусіднє село!

- І вам не страшно подорожувати одній лісом? Мені здається, для молодої дівчини, це небезпечно.

- Анітрохи. Я знаю тут кожний кущик, кожне деревце. Я знаю, на яких деревах живуть птахи, а в яких нірках звірі. Тому жодний шурхіт не може мене злякати.

- Та все ж, я, мабуть, супроводжу вас до сусіднього села, якщо ви, звичайно, не проти. Дозвольте мені це зробити, щоб моя совість була чиста, а серце – спокійне.

Емма, Остап і Ліна стояли, скупчившись, біля вікна і дивилися на вулицю.

- Що там, що там?

- Знову цілуються, - відповів Остап.

- А де вони, чого я їх не бачу?

- Вони зайшли під під’їзд. Он вони… Зараз будуть виходити.

Дмитро і Ганна, обійнявшись, вийшли з-під під’їзду і попрямувала до машини. Ганна обернулася і подивилися на вікна Остапа.

- Ми тут! Ми тут! – прокричала Емма. – Остапе, відкрий швидше вікно! Вона нас не бачить.

- Еммо, вона нас бачить!

Емма помахала Ганні рукою, а Ганна у відповідь надіслала їм поцілунок.

- Бачиш, вона надіслала тобі поцілунок, - радісно промовив Остап.