Слава ЗСУ!

Олександр не знав, навіщо ішов в те село в нічну пору. Не знав, як шукатиме її серед старих хатинок. Де вона живе? Хто її батьки? Він сподівався, серце приведе його до неї.

Граф думав про зустріч, про те, що говоритиме їй, як пояснить свій пізній прихід. А може, просто знайде її хатину і подивиться через віконце, як вона спить.

А може, вона не спить? Може, вона теж ночами не може заснути, думаючи на філософські теми, про людство, про щастя, про долю…

Граф подивися навколо. Шурхіт вже стих. Дорога не була такою темною. Чим далі, дерева все рідшали і рідшали. І вже можна було за товстими стовбурами розгледіти маленькі вогники. Олександр глянув убік і побачив ясну галявину. Її найбільш яскраво просвічував місяць, бо на ній зовсім не було дерев.

Граф повернув коня зі стежки і пішов між деревами до галявини.

- Яка краса! – промовив він сам до себе. – Чому зі мною немає Венеція? Він би обов’язково придумав якісь римовані рядки про це місце.

Олександр був тут вперше. Він погано знав цю частину лісу. Тут полювали і збирали гриби лише селяни, у графа була більш елітна частина.

Граф вийшов до галявини. Кінь раптом зупинився. І якось різко ворухнув вухами.

- Чого ти лякаєшся? - здивувався Олександр. – Пішли, пішли. У лісі ж зовсім не страшно.

Граф сказав це і посміхнувся.

Кінь ступив на галявину і знову зупинився.

- Ти боїшся вовків? Чи тебе лякає місячне сяйво? Пішли, пішли.

Кінь неохоче пішов вздовж галявини, раз у раз зупиняючись.

Небо над галявиною було низько-низько. Здавалося, можна було простягнути руки догори і торкнутися зірок.

- Стій, - раптом промовив граф.

Кінь зупинився. Олександр поглянув убік. Це було чарівне місце. З одного боку галявину освітлював величезний жовтий місяць. З другого - можна було побачити маленькі яскраві вогники. Там було село…

- Я ніколи ще не бачив такої краси, - прошепотів граф. – З цим порівняється хіба що врода дівчини, яку я зустрів сьогодні вранці. Що ти про це думаєш?