Слава ЗСУ!

Кінь нічого не думав про місячну красу, і навряд, пам’ятав ранкову незнайомку. Він трусив гривою і нервово здригався від кожного шурхоту.

- Ти боїшся? – засміявся Олександр, і, погладивши коня, додав: - Ах ти ж боягуз! Ну добре, добре, ходімо.

Граф потягнув вуздечку, щоб розвернути коня і раптом… Щось наче тріснуло під ногами. Він здивовано оглянувся навколо і схопився рукою за рушницю. Кінь зупинився.

- Пішли, - пошепки скомандував граф.

Кінь ступив ще крок. Знову щось затріщало.

Тримаючись за гриву коня, Олександр нахилився як найнижче і побачив, що з-під ноги у коня просочується вода. Кінь невпевнено підняв ногу і переставив її далі…

В цей момент по всій галявині пішла величезна тріщина, яка розрізала землю на дві частини. З-під льоду забурлила вода. Раз у раз чулося тріскання льоду. Кінь стояв незворушно.

Граф міцно тримався за його гриву.

Тільки тепер Олександр зрозумів, чому на цій галявині немає дерев. Чому сніг такий блискуче гладенький, так наче жодна нога не ступала сюди. Це озеро. Велике озеро, просто посеред лісу.

Граф закрив очі, намагаючись повірити, що це лише сон. Та все було надто реально. Ще один крок коня – і вони проваляться під лід. А до берега ще так далеко. Не добратися. І смерть… Вона неминуча.

Кінь жадно вдихав повітря, широко роздуваючи ніздрі. Граф лежав на ньому, притиснувшись всім тілом. Він відчував, як трусилося тіло коня, як билося його серце. Він відчував, що настав кінець.

Граф відкрив очі. І зорі, і місяць, і вогники… Все було, як раніше. Таке ж прекрасне, таке ж чарівне, як і та дівчина, яку він зустрів уранці. Господи, що пообіцяти тобі, щоб хоч раз іще її побачити… Що? Півжиття? Чи може, маєток? Як треба молитися, щоб Господь дав тобі можливість прожити ще хоч місяць, хоч тиждень, хоча б день… Чи може, хоча б одну хвилину, щоб побачити каштанове волосся, в яке заплутались сніжинки, і очі, зелені, як весняна трава, і шкіру, білішу за сніг.