Слава ЗСУ!

- Невже все даремно? – запитав сам у себе граф, намагаючись триматися на воді. - Давай будемо бити лід удвох з однієї сторони. Розіб’ємо його до берега і виберемось.

Та кінь вже нічого не міг робити. В якійсь момент він припинив пручатися і ледь тримався на воді. З його ніг текла червона кров. Він поранив ноги поки бився ними об лід.

- Ми мусимо, - прошепотів граф, жалібно подивившись на коня.

Кінь поворухнувся і трохи штурхнув ногами лід. Граф спробував йому допомогти та чомусь ніяк не міг підняти руки. Вони були якісь слабкі, некеровані і зовсім не відчували холоду. Олександр спробував стиснути рукою кулак, та нічого не виходило. Долоні були, немов зроблені з вати. Руки побилися до крові, але біль не відчувався.

Граф припинив ворушитись. Він зрозумів, що це марно. В його голові минали сотні думок… Про долю, про чарівну незнайомку, про вогники навколо.

Невже ніяк не врятуватися… Невже немає виходу.

Олександр зібрав останні сили. Він знову глянув на свого коня. Кінь злегка ворушився. Кров сочилася з його поранених ніг. Граф, що є сили, спробував схопитися за лід. Та поранені, темно фіолетові від холоду долоні зовсім не слухалися. Олександр пустив лід. Намагання були марними. Руки наче жили окремим життям.

Граф закрив очі… і змирився з долею…

Минула година…

Бездумно ішов сніг… Тонкі, як скло, сніжинки, кружляли у місячному сяйві і колихалися від легкого вітру.

Посміхалися зорі, які вже не були так близько.

Озеро було незворушне. Тихе, спокійне. Сніг вже встиг присипати сліди нещодавніх подій і здавалося, що посеред лісу була просто ясна, освітлена сяйвом, місячна галявина…

Був ранок. Навколо замку кипіла робота. Лише на подвір’ї працювала чоловік зо двадцять, та вони рухалися так швидко, що здавалося, там ціла сотня.