Слава ЗСУ!

- Як же я хочу спати, - зітхаючи над своїми записами, промовила Ліна.

Емма посміхнулась.

- Воно і не дивно! Півночі блукати навколо замку.

- Ой, Еммо, якби ж ти знала, як же я хочу розгадати таємницю графа. Я і так ночами не сплю, і думаю, чому він зрадив, чого розлюбив свою дружину. І нарешті, де той камінець? Здається, що жити почну лише тоді, коли його отримаю.

- А мені, якщо чесно, байдуже, - промовила Емма. – Я змінилася, дуже-дуже змінилася. І мене камінець цікавить найменше. Головне, щоб діти розвивалися в правильному напрямку, щоб любили рідний край. Розумієш?

- Розумію… Тепер розумію, чому не ти, а я стала графинею.

Емма нічого не відповіла.

- Як же я хочу спати, - знову зітхнула Ліна.

- А я, як тільки в свій кабінет захожу, одразу хочу працювати! І куди той сон дівається…

В кабінет зайшла секретар.

- Еммо, до вас Марта.

- Дякую, Вандо. Нехай проходить.

- Що вона від тебе хоче? – запитала Ліна.

- Та це все через Ірину. Пам’ятаєш, яку хитрістю вивезли в Арабські емірати.

- Так. Пам’ятаю.

В кабінет зайшла Марта.

- Добрий день, графине, Еммо.

- Називай мене Ліна.

- Добре.

- Сідай, Марто, - промовила Емма.

- Дякую, що посприяла. Справа трохи зрушилась. Принаймні, сьогодні мені дзвонив якийсь слідчий, ставив якісь питання.

- Які?

- Не пам’ятаю, нічого не пам’ятаю. Просто так переживала, що все забула.

- Це нормально. Мені вчора повідомили, що Ірина вже не в Арабський еміратах, що вона перетнула кордон з Саудівською Аравією.

- Так, це вже десь тиждень назад було. Вона дзвонила з Саудівської Аравії мені. Але потім десь зникла. І місцева поліція припускає, що її вбили під час місцевих заворушень.