Слава ЗСУ!

Ліна притихла.

Емма мовчки пила чай, вдумуючись у слова подруги.

- Знаєш, - промовила раптом вона. – а може, це через те, що в житті нічого хорошого не відбувається, і просто немає чим замінити погані спогади.

- Думаю, це лише виправдання… Еммо, глянь хоча б на себе. Всі чоловіки в світі прирівнялися у тебе до єдиного в світі хлопця, який тебе зрадив.

- Просто він дуже гарно зрадив, - сумно посміхнулась Емма.

- Ти думаєш про цю зраду, дивлячись на будь-якого чоловіка, незалежно від того, твій це чоловік чи чоловік твоєї подруги. Ти не віриш у кохання. Думаєш, що на всіх чекає зрада? Може, тобі цього просто хочеться. Щоб всі розчарувалися, так само, як і ти. Щоб не одній тобі було боляче.

Емма мовчала.

- Ти вродлива, розумна, дуже енергійна, публічна. Але у тебе немає, навіть, натяку на щастя. Чому ти не хочеш дати чоловікам шанс виправдати себе, довести, що вони здатні на інше. Ти не приречена бути сама. З тобою має хтось бути поруч.

Емма посміхнулась.

- Мені здається, я знаю, на кого ти натякаєш!

- Ні на кого не натякаю, Еммо, просто говорю.

- Говориш про Остапа, - продовжувала Емма. – Я ж тебе добре знаю.

- Хай, навіть, і про Остапа. Мені здається, він з тобою щирий…

Емма і Ліна замовчали. Ліна сумно подивилася у листки свого роману. Він здавався їй простим і бездумним. Просто примітивним. В ньому не було нічого, ні пристрасті, ні чогось особливого. Просто якась історія, яка прийшла на розум, і яку треба було будь-що записати. Тільки не зрозуміло навіщо. Може, щоб виправдати графа…

- Остап, - тихо прошепотіла Емма, задумливо дивлячись у стелю.

Ліна відірвалась від своїх думок.

- Остап… Я знаю, що подобаюсь йому. Та він для мене лише друг. В якийсь момент, може, він і подобався мені. Та я сама себе примусила поховати ці думки.