Слава ЗСУ!

- Чому?

- Остап не готовий жертвувати чимось заради кохання. Він буде просто любити… Як усі. А мені так непотрібно. Я хочу більше. Хочу, щоб обожнював мене, щоб просто жити без мене не міг. Щоб дарував діаманти, кидав троянди до ніг. Може, тоді я зможу повірити в кохання знову.

- Тобі вже один кидав до ніг троянди, - іронічно засміялась Ліна.

- Я знаю, - відповіла Емма. - Але я буду щаслива лише з таким чоловіком.

- Тоді ти, взагалі, ніколи не будеш щаслива, - промовила Ліна.

- Буду. Нонна казала, що буду. Пам’ятаєш?

- Так.

- Вона сказала, щоб я принесла їй сережку, і вона скаже, коли саме я буду щаслива. А ще скаже, що саме я маю втратити, щоб стати щасливою…

- Я пам’ятаю, - промовила Ліна. – Цікаво, що це? До речі, коли повернеться Влад? Ця сережка ще ж досі у нього?

- Так, у нього. Мабуть, повернувся вже. Треба зателефонувати.

- «Завацького Михайла Андрійовича було призначено ректором Університету археології та історії», - читав з гордістю батько Остапа, - «та нагороджено орденом університету за особливі досягнення у розвитку та піднятті іміджу університету». Ось так твій батько працює.

- Молодець, тату! – промовив Остап. – Вітаю!

- Сподіваюся, ти підеш по моїм стопам.

- Я вже іду по твоїм стопам, - посміхнувся Остап. – Як би я не пручався, ти свого домігся. Я сиджу, досліджую замок, працюю в найбільшій і найуспішнішій археологічній групі.

- До речі, до тебе позавчора заходила дівчина… Олена, - промовив тато. – Вона взяла роботу Карли. Сказала, що ти дозволив.

- Так, я дозволив. Я знаю, що вона заходила.

- Здається, вона вчилась в нашому університеті, з тобою в групі. Вона - подруга Карли?

- Та ні… Скоріш, моя подруга. Вона дружила з Назаром Коваленко, який в шпиталі загинув…