Слава ЗСУ!

- А-а-а… Я вже згадав. Я читав її роботу, - промовив батько. – Просто не знав, що це вона. Це найкраща робота в університеті за всі часи…

- Ой тату, тату, міг би при мені цього не говорити, - жартуючи, промовив Остап. – Я, між іншим, теж писав роботу. До того ж, я ще й твій син.

- Ваша робота теж хороша, - засміявся батько. – Але робота Олени – найкраща. У неї такі думки, у неї таке бачення всього. Оці дрібниці, які вона помічає…

- Не сумніваюся, - заздрісно зітхнувши, промовив Остап.

- А вона не хоче до вас с археологічну групу?

- Та ну… Я думаю, вона зі своїм розумом та знаннями з нами працювати не буде. Здається, вона писала якусь серйозну роботу по археології на німецькій мові. Мабуть, збирається за кордон. В такому маленькому місті такому великому потенціалу робити нічого.

- Це точно…

- Але це було на четвертому курсі, - поправив сам себе Остап. – Зараз я не знаю, чи вона її пише. Після смерті Назара, здається, наша Карпова закинула все.

- Мабуть, любила його, - подумав тато.

- Не знаю… Судячи з її характеру, вона, взагалі, нікого не любила… Я знаю її давно. Вона, знаєш, така жадібна. Ніколи, навіть, олівця не позичить. Навіть, гумки… Ні друзів, ні подруг… Лише навчання, навчання, навчання… Хоча, може, зараз вона змінилася. Бо останнім часом вона зациклилась на своєму шпиталі, на похованні тих людей… Тіні, магія, потойбічне життя…

- А як ідуть справи з шпиталем? Скільки ви вже назбирали?

- Мало, дуже мало, - відповів Остап. – Тисяч тридцять. Зважаючи на те, що двадцять тисяч виділив наш університет. Це дуже мало. Цього не вистачає. Емма сподівалася зачепити своїми палкими промовами мера. Та де там? Він стоїть на своєму: немає грошей, не затверджений бюджет…

- А скільки ще грошей треба?

- Тисяч п’ятдесят мінімум.

- Я спробую щось зробити, - промовив батько.