Слава ЗСУ!

- Я ввімкну на голосний зв'язок, коли додзвонюся, - пошепки промовив він.

Марта махнула головою.

- Дашо, підійди сюди.

Дівчина в міліцейській формі підійшла до міліціонера.

- На, поговори.

Дівчина взяла трубку.

- Hello. We need to speak with Irina Shpachenko. We call from Ukraine…

- Про що вона говорить? – запитала Ганна.

- Хоче, щоб покликали Ірину до телефону, - промовив на вухо 323-й.

- Алло… Алло, - почулося в трубку.

- Хвилинку, - промовив міліціонер, намагаючись знайти на своєму телефоні кнопку з режимом голосного зв’язку. – Здається, це вона.

Він натиснув на якусь велику білу кнопку, яка знаходилась внизу телефону.

- Алло, - почулося з телефону. – Я вас не чую…

- Ірино, подруго, це ти?

- Марто…

З очей Марти потекли сльози. Вона підбігла до телефону і схопила його в обидві руки.

- Ірино, ти мене чуєш? Це Марта.

- Марто, я така рада тебе чути. Я знаю, що це ти мені допомогла. Знаю, що лише ти вірила, що я жива і шукала мене. Я така вдячна тобі.

- Ірино, не дякуй, - не витираючи сліз, промовила Марта. – Я щаслива, що ти вертаєшся. Я не знала, що мені робити. Я не спала ночами, поки не знала, де ти.

- Марто, я така тобі вдячна. Так рада тебе чути. Так люблю тебе.

- Коли ти будеш в Україні? Коли тебе зустріти?

- Я поки не можу вилетіти. Це через війну. Тут іде справжня війна.

- Тобі хоч там не страшно?

- Ні, вона далеко від нас. Просто щодня показують по телевізору такі страхи, як у фільмі. Тільки все по-справжньому. А іноді, коли дивлюсь у вікно, то бачу цих людей у військовій формі, з автоматами. І, навіть, справжні танки бачила. Тому зараз вибратися не можу. Мені треба почекати два дні. І тоді я зможу летіти. У мене ж нічого немає… Розумієш, ні грошей, ні паспорту.

- Це нічого, головне, що ти вернешся… Ти знаєш, ми тут усі зібралися з тобою поговорити. Ми всі тебе зараз чуємо.