Слава ЗСУ!

- Хто, хто? – радісно запитала Ірина. – Нехай озвуться.

- Я - Влад! – голосно промовив Влад, ледь стримуючи сльози.

- О-о-о, мій улюблений фотограф! Владе, така рада чути тебе.

- Привіт, - тихо промовила Клава.

- Це Клава, - радісно крикнула Ірина. – Я пізнала по голосу.

- Я прийшла з Русланом, - відповіла Клава. – У нас скоро буде дитина.

- Клаво! Я щаслива за вас! А моя бабуся, вона не прийшла?

- Ні, - відповіла Марта. – Вона вдома. Але я їй обов’язково передам привіт від тебе.

- А ще прийшла я, - сором’язливо промовила Ганна.

- Хто це. Я не можу пізнати голос.

- Це Ганна…

- Ганнуся, привіт. Пробач, що не пізнала. Така рада чути тебе.

- Я теж прийшла зі своїм чоловіком. Я скоро одружуюсь…

- Боже, які ви всі там щасливі, - промовила Ірина крізь сльози. – Яка ж я дурепа, що поїхала звідти. Як я мрію бути з вами. Я більше нікуди ніколи не поїду.

- Ірино, не плач, - прошепотіла Марта.

- Нічого, це сльози щастя. Я не вірила, що мені, взагалі, вдасться вибратись з того пекла… А Емма прийшла?

- Так, я прийшла…

- Еммо… Я знаю, що я зараз на волі лише завдяки тобі. Ти… Ти - просто молодець. Я хочу попросити пробачення у тебе за все…

- Я пробачаю…

- Я все життя заздрила тобі, і знаю чому. Бо ти - найкраща. Найвродливіша, найдобріша, найблагородніша людина, яку я колись лише знала. Я можу пишатися, що стояла з тобою на одній сцені. Я просто обожнюю тебе.

- Дякую.

- У мене щось бриньчить в трубці. У вас теж?

- Це означає, що лишилась тридцять секунд до кінця розмови, - пояснила Даша.

- Чуєш, Ірино. Тридцять секунд лишилось. Приїжджай швидше. Ми тебе всі зустрічатимемо.

- Я вам така вдячна. Я просто не знаю, що було б зі мною, якби не ви. Я так….