Слава ЗСУ!

- Розумію тебе, - промовила Ліна. - А, може, знаєш? Вони спеціально все так заплутали, щоб ніхто не здогадався, де та кімната. Тому і розміри не так намалювали. Щоб ми навколо замку походили-походили і вирішили, що це не правда.

- Та ну, - махнула рукою Олена. – Вони не такі розумні були, щоб так нас заплутали. Я думаю, що все простіше. Треба думати простіше.

- Мабуть, складно думати простіше з таким розумом, - посміхнулась графиня. – На розум приходять лише геніальні думки.

- Повіриш, дійсно, складно. У мене з простих думок – лише одна. Розвалити весь цей замок і під його уламками ми точно знайдемо кімнату. Це я обіцяю.

- Розвалити? Давай розвалимо! – загорілась бажанням Ліна. – Чого ти, давай!

- Привіт, - промовив Остап, підійшовши ззаду.

- Остапе, чого не працюєш? – голосно запитала Олена.

- Ти ж сказала, що обід!

- То чого не їси?

Всі втрьох засміялись.

- Я так бачу, Олена тут порядок навела, і тебе, Остапе, на місце поставила, - промовила Ліна.

- Олена кого хочеш на місце поставить, - відповів хлопець. – Вона тобі говорила, чим ми пів дня займалися?

- Чим?

- Ми збирали землю навколо замку. Повзали рачки, як свині. Я штани собі подер, коліна порозбивав. Одразу згадав восьмидесяті, коли мені було 3 роки, і я додому в такому вигляді приходив.

- А ти думав, що коли я прийду працювати в замок, то посаджу тебе, Остапе, на золотий трон і поставлю біля тебе негра, який буде обмахувати тебе опахалом, - іронічно запитала Олена.

- Було б непогано, - пожартував Остап. – Ти ж розумієш, що я жартую?

- Сподіваюся, - зітхнула Олена.

- Насправді, мені подобається працювати в такому темпі. Ти - молодець. У тебе всі працюють, всі розвиваються, немає непотрібних людей. Всіх розділила і всім дала роботу.

- Ага, тільки сенсу в тому мало, - сумно промовила Олена.