Слава ЗСУ!

- Я, нарешті, собі заміну знайшла! – посміхнулась Рената.

- Серйозно? Кого?

- Олену Карпову! Коли вона у замку – робота кипить! Мені і керувати нема ким.

- Вона така, - насторожено промовила Емма. – А які у неї повноваження?

- У неї? Як у керівника групи? Ніяких.

- Це добре.

- А чого ти так переживаєш?

- Просто вона іноді така неврівноважена. Ідеї у неї дивні. А ще вона неадекватно відноситься до своїх поразок.

- Це точно. Але з іншої сторони, це і не погано. Вона завжди працює на результат.

- Я знаю, - зітхнула Емма. – Просто боюся, щоб вона чогось не наробила.

- Еммо, люба, без тебе вона нічого не має права робити! Ти – директор. Лише ти, та міська рада в особі нашого мера можуть дати згоду на будь-які її дії. А так – вона ні на що не має права.

Олена зайшла на територію замку.

- Привіт, Олено, - промовила Яна.

- Так, привіт, Яно!

- Ти не подивишся на цей камінь. Його знайшли садівники, коли засаджували сад. Мені здається, це…

- Вибач, - перебила Олена. - Нема часу, я дуже-дуже зайнята. Обов’язково подивлюсь, але все пізніше.

Олена пробігла крізь натовп студентів-археологів і забігла в замок.

- Я в бібліотеці, - крикнула вона і зникла в стінах замку.

- Що з нею? – запитала Яна Остапа.

- О-о-о, не питай. У неї сьогодні дуже важливий день. Думаю, сьогодні станеться відкриття.

Рената поклала в попільничку докурену сигарету.

- Чаю хочу…

- Так іди і зроби, - промовила Емма.

- Отак ти гостей зустрічаєш. А секретар твій де?

- Ванда? А-а-а, їй сьогодні погано…

В кабінет Емми зайшла Марта.

- Привіт.

- Заходь, Марто, сідай. Познайомся, це Рената – керівник першої археологічної групи. Це Марта – з недавніх пір, моя подруга.