Слава ЗСУ!

Дівчина подивилася уверх. За гілками густих старих дерев небо майже не проглядалося. Сонце ще не зійшло, хоча хмари трохи посвітлішали, і з темно-темно синіх вони перетворилися на сіруваті. А болото продовжувало поглинати. Дівчина трималася за гілки дерев, як тільки могла, але лісове чудовисько виявилося сильнішим. Ява не пручалася і не переживала. Вона, навіть, не боялася. Очі її були ясні, як завжди. Без страху, без боязні. Ява настільки любила цей ліс, ці дерева, ці болота, ріки, що ніколи би не повірила, що ліс може вкоротити їй віку. Вона знала, це болото лише грається з нею, та насправді, ніколи не вчинить їй нічого поганого.

Ява виросла у цьому лісі. Він любив її, як свою дитину. Коли вона народилася, блакитне небо розмалювало її очі таким же кольором, вітер заплітав волосся, квіти прикрашали її одяг. Вона вмивалася росою, волосся мила лише відварами трав. Хіба ж міг ліс так вчинити з нею? Так безсоромно забрати її душу?

А тим часом, болото продовжувало засмоктувати тіло дівчини. Ноги загрузли в болоті і рухати ними було вже неможливо.

Дівчина покірно стояла і трималася за дерево. Недалеко під зламаним деревом лежала тепла коричнева хустина, злегка ворушачись від вітру. На землі десь між чагарників лежала зламана корзина з випертими назовні соломинами. Між хмарами лише починало проглядати сонце. Та все одно було іще темно. Гілки дерев міцно зчепилися в єдине, і перекрили собою перші помітні яскраві промінці, так наче хотіли перешкодити Яві хоча б в останній раз попрощатися з сонцем.

Ледь стоячи на місці, дівчина обернулась і побачила на відстані витягнутої руки чарівну квітку – бабин мак. Темно-коричневі пелюстки стиснулись від прохолоди. Чорна середина видавала різкий неприємний запах.

Очі дівчини запалали. Вперше за все життя вона побачила цю квітку. Раніше, вона лише чула від батька легенди про її чудодійні сили. Ява посміхнулася. Вона потягнулася рукою, і намагаючись зірвати чарівну болотну рослину, відпустила стовбур дерева, за який трималася…