Слава ЗСУ!

- Ти не знаєш її так, як я, - промовив Остап. – Вона - графиня, королева! Її грація, її вчинки. Вона робить такі речі… Вона так прощає… Ти не знаєш, скільки вона пережила.

- Ці вчинки, ця грація – все театр, - відповів Влад. – Вона хоче, щоб ми так про неї думали, і ми так думаємо. А насправді, вона - сама звичайна жінка.

- Ти не любиш її, тому так говориш, - промовив Остап.

Влад посміхнувся.

- Може… Може, і не люблю. Але більше за все на світі я мрію, щоб вона стала щасливою. Найщасливішою в світі! Мені більшого і не треба. Я б ніколи не запропонував їй руку і серце, бо знаю, зі мною Емма Красовська щасливою не буде. Їй треба більше, більше, ще більше. Їй треба все! А у мене всього немає. Хто я? Простий фотограф… Я можу лише замкнути її в чотирьох стінах і навчити виховувати дітей. І все… А їй треба більше. Їй треба простір. Місце, для втілення своїх благородних, благодійних ідей, які допоможуть всьому світові стати краще.

Був ранок. Тонке прозоре повітря було пронизане прохолодою. Сонце ледь-ледь виглядало з-за горизонту.

Емма сьогодні прокинулась раніше, вже встигла поснідати, і після цього одразу ж відправилась в замок. Не зважаючи на те, що вчора день народження Марти затягнувся до двох ночі, спати зовсім не хотілося. Емма була свіжою, і вирішила пробігтися.

- Вас підкинути? – запитав таксист, що проїжджав по дорозі.

- Ні, дякую, - не припиняючи бігти, відповіла Емма.

- Тоді можна просто автограф для моєї доньки. Її звати Валя.

Емма нахилилась і підписала листок.

Сонце вже майже зійшло. Дедалі ставало все тепліше, і повітря не здавалось таким прохолодним. Нарешті, дорога скінчилася, і Емма підійшла до замку.

Було близько семи ранку. Але.. Що це? У замку бурлила робота. Біля самого входу на території стояли величезні машини. Навколо ходили якісь незнайомі люди, одягнуті у каски і яскраво червоні костюми.