Слава ЗСУ!

Емма зірвалася з місця і побігла.

- Пробачте, в замок не можна, - зупинив її один із чоловіків.

- Що ви робите, пустіть мене. Я відповідаю за цей замок! – крикнула Емма.

- А я відповідаю за вас, поки тут ведуться роботи! – відповів чоловік.

- Що це все значить? По якому праву?

Вона обернулась. Позаду неї стояла Ліна. Емма подивилася на неї, але графиня лише мовчки вийняла з файлу листок паперу і вручила його Еммі.

Емма пробігла очима по листку. Це був дозвіл мера на проведення робіт у замку, який базувався на тому, що камінець, який досі не знайдено, представляє величезну цінність для історичної спадщини міста…

Емма не дочитала лист до кінця. Вона сіла на сходи і опустила голову.

Як же так…

Так вчинити з нею…

Як все просто… Просто взяти дозвіл у мера… Просто почати роботи, нічого їй не повідомивши… Отак просто змовитися і зрадити її.

І знову, як колись. Як тоді, коли Руслан зрадив її. І Клава, і Ганна.

А тепер список поповнився. Ліна… Олена… Хто далі? Хто?

Хіба щось в тому є погане? Що поганого в тому, щоб досягати своєї мети, не зважаючи ні на що, переступаючи через усіх. А камінець у п’ятдесят тисяч доларів, звичайно ж, дорожчий за весь музей, за мораль, за дружбу…

Емма не плакала. Вона просто сиділа на сходах, а думки бігали у неї в голові, як маленькі комахи.

Минув якийсь час.

Дівчина сиділа незворушно.

З замку вийшла Олена. Вона скинула з голови червону каску і, подивившись на небо, вільно зітхнула. Було близько десятої, а Олена знаходилася в темному замку в важкій чоловічій касці з шостої години ранку. Тепер у неї розколювалась голова від болю, очі сліпило сонце, а від його яскравості паморочилась голова.

Карпова побачила Емму і підійшла до сходів.