Слава ЗСУ!

- У тебе є таблетка від головного болю? – запитала вона.

Емма нічого не відповіла.

Олена сіла поряд з нею на сходи. Емма відвернула голову в протилежний бік.

- Я помилилася, - тихо промовила Олена. – За тією стіною, яку ми розвалили – нічого не знайдено. Вибач…

Емма лише посміхнулась.

- Мені вже так усе набридло, - продовжила Олена, опустивши голову на коліна. – Дайте мені хтось таблетку від моїх невдач… Я могла дати голову на відсіч, що та кімната там є. А її там немає.

Емма нічого не відповіла. Їй ні про що не хотілося говорити. Щось тверде засіло у неї в горлі, і вона не могла вимовити ані слова. А може, просто не хотіла.

Емма спостерігала за Остапом. Він стояв в метрах двадцяти і розмовляв по телефону. Його розмови чути не було, але видно було, як схвильовано він себе поводив. Декілька раз він набирав чийсь номер, переходив з одного місця на інше і нервово дивився по сторонам.

Нарешті, він вимкнув телефон і поклав його у кишеню. Різко оглянувся навколо, і побачивши Емму, попрямував до неї.

Емма все ще сиділа незворушно. Вона, навіть, не помітила, в який саме момент зникла Олена. Їй було все байдуже. І чудова погода, і люди в касках, і великі машини… І напіврозвалений замок, в реставрацію якого вона вклала душу.

Остап підійшов до неї ззаду і ніжно її обійняв.

- Дзвонила Марта, - прошепотів він їй. – Ірина… Її убили сьогодні вранці під час теракту…

Емма закрила очі…

Здавалося, ще вчора все було так добре… Ірина мала приїхати, разом з Мартою купити собі новий одяг, влаштуватися на нову роботу. І почати життя спочатку. А сьогодні все змінилося, її просто убили. Куди ж котиться цей світ? Що в житті може бути жахливіше? Навалилося одразу все, і зрада, і розтрощений замок, і нікому не потрібні місяці роботи… А тепер ще й Ірина. Хоча… До загального ж болю додалася лише одна крапля. Подумаєш… Від того вже ні холодні, ні тепло.