Слава ЗСУ!

- Ти знайдеш, - промовила Нонна. – Кімната в тебе перед носом.

- Ні! Нема! Я шукала скрізь.

- Погано шукала.

- Я шукала! Я вже не знаю, де ще шукати. Може, тому і тобі перестала вірити. Просто втратила віру в усе…

- Кімната в твоїй душі, - посміхнулась Нонна. – Ти її вже знайшла…

- Нонно, Нонно, якби ж я могла хоч щось зрозуміти з твоїх загадково-філософських перлів.

- Шукай свою душу, - посміхнулась Нонна. – В душі знайдеш розгадку, де кімната.

Минуло три дні…

Змарніла Любава… Посивіло її довге волосся… Зникли квіти та стрічки з її вбрання. Шкіра жінки, завжди свіжа та молода, зім’ялася, згорнулася дрібними зморшками. Блакитні очі стали світло сірі, немов прозорі… То від сліз. Виплакала Любава все, що могла. Вже й сліз не лишилось. Господарство своє занедбала, забула… Сусідки годували її свиней, курей, гусей. Вечорами пололи її город, щоб зовсім бур’янами не обріс.

А Любава лише біля паркану стоїть, немов не жива. Дивиться своїми скляними прозорими очима вдаль та чекає єдину доньку.

Підійдуть сусідки до Любави, стануть поруч, та, навіть, слів не можуть підібрати, щоб втамувати хоч якось Любавине горе.

- Любаво, - шепоче Мигдалина. – Ми твоїх курчат нагодували, свиней вже у сарай загнали. Сарай зачинили, а ключик я під поріг тобі поклала.

Стоїть Любава, не ворухнеться.

- І полуницю тобі спололи, вже зацвіла вона в тебе. Раніше, ніж у всіх, як завжди, - сміється Галина.

- Все забирайте, - ледь чутно шепоче Любава. – І курей, і свиней… І полуницю… Дитину мені поверніть.

Постоять сусідки біля Любави. Та й порозходяться. Горе – горем, а сім’ї свої годувати треба, і своє господарство треба до ладу привести.

Олесь за цей час жодного разу не плакав. Подивиться на змарнілу дружину, обійме її.

- Ява в лісі не пропаде, - шепоче він. – Ще вернеться…