Слава ЗСУ!

Тепер прийшов час Мигдалині відплатити за доброту Любави. Допомагала Мигдалина, чим тільки могла. Чоловік її – Яків - і воду носив, і овес з ринку коням привозив. А про гроші і слухати не хотів.

Підмела Мигдалина підлогу та присіла біля Любави. Дивиться на неї, а Любава висохла зовсім. Стара-стара стала.

- Змарніла ти, Любаво. Вже далі нема куди…

Мовчить Любава.

- Он Марічка у тебе підростає, красунею буде.

- Марічка мені рідної доньки не замінить, - ледь ворушачи сухими губами, промовила жінка.

- То ти би, Любаво, не сиділа біля печі, а головою думала. Шукати доньку треба!

- Та де ж мені шукати її? – розвела руками мати. - Ліс обійшли, а її, як і не було…

- До Варвари сходи, - прошепотіла Мигдалина.

- Що? – злякано перепитала Любава.

Мигдалина встала, навшпиньки підбігла до дверей, визирнула на вулицю і впевнившись, що Олеся немає, підбігла до Любави та сіла перед нею на коліна.

- Любаво, любонько, іди до Варвари, вона тобі допоможе.

- До Варвари? – відстрибнула Любава, як ошпарена. – Як Лесь дізнається, що я до неї ходила, то вб’є мене.

- Любаво, лиш вона тобі допоможе. Вона усе знає. А Лесеві не кажи нічого. Скажи, сестру свою двоюрідну провідати хочеш у сусідньому селі, що не була давно. А Варвара, Любаво, тобі допоможе. Вона нікому у допомозі не відмовляє. Скаже, чи жива твоя дитина, чи ні. А як раптом, ні, то підкаже тобі, що робити, щоб душа її з миром спочивала у небі.

- В житті не піду до тої Варвари. Заборонив мені Лесь, навіть, наближатися до неї.

В хату зайшов Лесь.

- Як знаєш, - знизала плечима Мигдалина і, взявши віник, пішла мести в сінях.

Ліна розплатилася з таксистом. Той взяв гроші, але деякий час ще стояв біля воріт, освітлюючи дорогу фарами. Він з подивом спостерігав за дівчиною, яка так сміливо ішла до темного зачиненого замку, ще й і о такій порі.