Слава ЗСУ!

- Я б пів життя віддала, щоб зараз побачити, як збудуться мої мрії.

- Так, він чудовий. Ти мусиш принести його мені.

- Ні, - раптом відповіла Ліна.

- Що значить «ні»? - не зрозуміла Нонна. – Це жарт? Ти обіцяла!

- Я знаю, Нонно, знаю, пробач мені! – прошепотіла Ліна. – Я можу сказати зараз все, що завгодно, але я не хочу тобі брехати. Раніше, я думала, що це звичайний камінь, без якого я жила все своє життя. І зможу жити далі. Але зараз все змінилося. Я не віддам його тобі. Я не можу без нього жити. Бо я хочу його більше за все в цьому світі.

- Ліно! – крикнула Нонна.

Її очі налилися злістю. Вона встала і схвильовано підійшла до вікна. Чорні циганські не причесані коси звисали нижче пояса. Очі горіли вогнем, а руки нервово почали трястися.

- Вибач, - знову прошепотіла Ліна.

- Ліно, а як же твої обіцянки? Ти пообіцяла мені? Пам’ятаєш, віддати камінець за ворожіння?

- Я пам’ятаю, я заплачу. Скажи, що ти хочеш, скільки грошей?

- Я хочу камінець!!!

- Ні! – різко повторила Ліна.

Нонна розгублено опустила голову. Темні коси накрили її обличчя і було не зрозуміло, про що вона думає.

- Що це за сережка в тебе в кишені. Вона не твоя, - промовила Нонна.

- Це? – злякано витягаючи з кишені Еммину сережку, перепитала Ліна. – Це та антикварна сережка, яку тобі винна Емма. Вона повинна тобі її принести, щоб стати щасливою… Візьми її.

- Ні, нехай мені її Емма принесе. Так треба.

- Добре… Вона принесе… Я, мабуть, піду, - промовила Ліна.

- Іди, - відповіла Нонна. – Тільки я хочу, щоб ти знала. Нічого не з’являється нізвідки і не зникає в нікуди. Всі твої обіцянки накреслені на небі твоєю кров’ю. Все, що ти пообіцяла – записано у тебе в душі.

- Я знаю, та я не можу віддати тобі камінь…

- Подумай, у тебе є час. Не торкайся того каменя… Бо на ньому закляття твого роду. Як тільки ти його торкнешся, тебе чекатиме така ж доля, як і твого графа…