Слава ЗСУ!

- Не думала над тим, щоб вступити в аспірантуру.

- Ні, я поки не знаю…

- Могла б викладати у нас в університеті.

- Я не знаю. Я пишу наукову роботу. Поки що, не вирішила іще, чи вступатиму в аспірантуру. Я більше би хотіла працювати з Ренатою. Керувати якоюсь археологічною групою. Думаю, це саме те, чого я прагну.

Концерт закінчився, Олена вийшла на вулицю.

Біля машини стояла Емма і Остап.

- Олено, - покликала Емма.

Олена підбігла до машини.

- Ну як воно, тримати в кишені десять тисяч?

- А вам аби гроші, хоч би хтось попросив орден подивитись, - пожартувала Олена.

- Сідайте в машину, - промовив Остап. – Бо тут не можна паркуватися. Їдемо в замок?

- Так, поїхали, - промовила Олена.

- Ну, показуй свій орден, - промовила Емма, сівши в машину.

- Так, дивись…

- Молодець, вітаю тебе. Ти тепер заслужений археолог країни. Тепер, як ти скажеш, так і буде, - промовила Емма.

- Так. Може, мені дадуть свою археологічну групу…

- Мабуть, дадуть. До того ж я чула, що Рената збирається іти.

- Серйозно? – перепитала Олена.

- Так, - промовив Остап. – Я теж про це знаю. Рената сама мені казала, що вже кілька років працює на одній і тій самій посаді, і ніяких пропозицій про підвищення від керівництва не надходить. А їй набридло стояти весь час на одному місці.

- Справді? – похитала головою Олена. – Шкода… Але я б могла тоді взяти собі першу археологічну групу. Мені так сподобалось працювати з ними…

- Я думаю, їм з тобою – не дуже, - пожартував Остап. – Ти їх бідних так замучила.

Машина під’їхала до замку і зупинилася біля воріт.

Олена, Остап та Емма вийшли з машини.