Слава ЗСУ!

- Так, - почувся знайомий голос Василя.

- Потримайте драбину, ми будемо спускатися!

- Тримаю, спускайся, Еммо.

Всі троє спустилися в кімнату.

З часу першого відвідування кімнати в ній відбулися деякі зміни. В кімнаті по обидві сторони висіли лампи, хоч і не дуже презентабельні, але достатні для того, щоб нормально оглянути кімнату.

- Як у вас тут справи? – запитала Емма дядька Василя.

- Нормально, тримаючи кувалду в руках, - промовив робітник.

- Мирон казав, у вас є якийсь проект?

- Є, - відповів Василь. – Я потроху працюю над ним. Поки що, він лише в схемах.

- Що саме?

- Двері не можна робити тут, де вони були, - пояснив Василь. – Проблема в тому, що стінку заклали з того боку цільним каменем, тому ви так довго і не могли знайти в неї вхід. Я, взагалі, здивований, як ви здогадалися, що вона тут. Треба мати неабиякий розум, щоб розшукати її.

Емма і Остап посміхнулись і глянули на Олену. А вона почервоніла і опустила очі.

- І де ви плануєте робити двері? – запитав Остап.

- З цієї сторони. Добудуємо сходи сюди…

- Як ви їх добудуєте, якщо вони тут закінчуються, - запитала Емма і попрямувала до крутезних сходів.

Біля першої сходинки висіла довга червона мотузка з яскравими червоними прапорцями. Емма переступила через неї і пішла вверх сходами.

- Еммо, не робіть цього, - крикнув Василь. – Я нікому туди не дозволяю ходити. Сходи хиткі, в жахливому стані. Ми їх укріпимо трохи, тоді і підете.

- Ну ви ж туди ходили, і з вами нічого не сталося.

- Ні, - заперечив Василь. – Ми туди не ходили. Я спробував піднятися до першого заокруглення сходів, і зрозумів, що це небезпечно. Вони просто розсипаються під ногами. Привеземо цементу, каміння… Тоді будете ходити.