Слава ЗСУ!

Та Емма не слухала і прямувала вверх.

- Я легка, піді мною нічого не розвалиться, - засміялась вона.

Вона піднялась до першого заокруглення сходів і пішла далі.

Сходи були криві і незручні. Через те, що у підвалі було вогко, вони поросли чимось слизьким і від цього були ще більш небезпечними.

- Ну що там, Еммо? – крикнула Олена. – Є щось цікаве.

- Так, тут цікаво. Піднімайся до мене. Тільки тримайся сильніше, бо я вже ледь не впала.

Дядько Василь лише зітхнув, і подивившись на Остапа промовив:

- Ви свідок того, що я їх попереджав.

Олена пройшла сходами вверх і швидко наздогнала Емму.

- Дивись, яка краса, - піднявши з підлоги камінчик, промовила Олена. – Це мармур. Десь шістнадцяте століття.

Емма нічого не відповіла.

- Дивись, що це?

Олена нахилилась і уважно подивилася на підлогу.

- Це золото, - промовила вона.

Емма нахилилася нижче і торгнулася рукою золотої прикраси.

- Це моя сережка! – зі страхом в очах промовила вона.

- Твоя сережка? Ти впевнена?

- Так…

Емма підняла її з підлоги і уважно оглянула.

- Як вона тут опинилася?

- Я давала її Ліні…

- Виходить, Ліна точно тут була!

Емма і Олена спустилися вниз в кімнату.

- Дивіться, що ми знайшли!

Василь взяв в руки сережку і уважно на неї поглянув.

- Це справжній скарб, - промовив він. – Вона непогано збереглася, судячи з того, що пролежала тут стільки років. Дивно… Золото очищене, не потемніле… Вона, як нова. Таке враження, що її загубили там вчора. Але туди, взагалі, ніхто не заходив.

- Еммо, це ж твоя сережка, - крикнув Остап.

- Так, - зраділа Емма, що Остап теж пізнав сережку. – Я давала її Ліні.

- Виходить Ліна зникла так само точно, як і її пращур граф. Без ніяких слідів, не відомо де, але ясно точно, що десь в замку.