Слава ЗСУ!

Довелося Любаві пішки іти додому, через ліс.

Вернулася в ніч, нічого не сказала Лесеві, а він і не питав.

А наступного ранку скликала усе село, і благала, щоб ішли всі на болота лісові доньку її шукати.

Вирішили усі, що з глузду з’їхала бідна Любава. Але відмовити ніхто не наважився, бо першим коня почав запрягати Добромир – син Степана Пацюка – сільського пана. А Степан і собі щось дурне в голову взяв. Сказав, що подарує найжирнішого кабана тому, хто знайде тіло Яви. І коней роздав тим, у кого не було. Що робити? Треба йти… Бо чи подарує той Пацюк кабана чи ні, а говору потім не оберешся.

Шукали до ночі. Весь ліс обійшли. Стемнілося вже. Та дівчину не знайшли.

- Степане, вертаємося, - заголосили люди. – Ніч вже на дворі.

А Степан мовчить. Нічого не говорить. Дивиться на сина, а Добромир головою хитає, ніби рано ще вертатися. Позапалювали факели, та пішли далі.

Вийшли в гай.

- Тут болото, - крикнув хтось із малих хлоп’яків.

Рвонувся Добромир за ними. Крізь хащі полізли, коней полишали на галявині, бо не пройде там кінь. Вийшли на болото. Тримаються за дерева, один за одного, бо засмоктує болото швидко-швидко. Ледь на ногах стоять, ноги переставляють, щоб не засмоктало їх. Дивляться, а на самому болоті лежить красуня Ява. Не засмоктало її болото, назад відпустило. Лежить вона, не дихає, очі закриті, біла шкіра місяцем відсвічується. Кинувся до неї Добромир. Та хлопці стримали його, бо потоне він, і його болото, нажаль, не пожаліє, як безневинну дівчину.

Зламали дерево струнке, через все болото перекинули його, і витягли тіло дівчини.

Вийшли на галявину, тіло на траву поклали. Люди плачуть, хрестяться, моляться, а Любава стоїть, як вкопана, губи стиснула, наче про щось своє думає.

Сусідки шепочуться, здуріла Любава. А вона собі своє знає.

Наступного ранку наказала Любава викопати калину на подвір’ї. А сусідки за голови хапаються, одна одній торочать, що мовби з’їхала Любава з глузду від свого горя. Зійшлися чоловіки на Любавиному подвір’ї. І Тихон вусатий прийшов, і Курило, і Яків. І Добромир у білій вишитій сорочці, і навіть, Степан Пацюк. Щоправда, Степан став подалі, за криницею, бо засміють же люди, що кабана хлоп’ятам він так і не віддав. Стоїть собі у затінку, п’є чай з м’яти, який йому Мигдалина зготувала, і спостерігає уважно, що там коїться на подвір’ї.