Слава ЗСУ!

Люди навколо зааплодували, але Олена вихопила у Емми мікрофон і дочекалася тиші.

- Все, що тільки-но сказала Емма – не правда, - почала Олена.

Всі засміялися. Олена продовжила:

- Ні, я серйозно, - продовжила дівчина. - Я заздрю Еммі Красовській понад усе на світі. Не тому, що вона така вродлива, не тому, що ви, усі присутні, любите її понад усе. А за її неймовірний розум і талант. Все, що хорошого сталося тут, у Подолищах – сталося лише завдяки їй. Всі проекти, над якими тут працюють – придумала вона. Ця дівчина іде по нашому місту, як весна. Бо скрізь, де вона ступає, починає квітнути земля. І більше за все на світі я хочу…

Олена на секунду замовчала і поглянула Еммі в очі.

- Я хочу щоб вона серед тисяч очей пізнала своє щастя і стала щасливою.

Натовп дружньо зааплодував на честь Емми.

- І стала щасливою? – перепитав на ломаній мові граф. – Я зроблю її щасливою!

- Сховай пазурі, я перший побачив, - промовив Остап самовпевненому графу, і попрямував ближче до церкви.

- «Сховай пазурі»? – здивувався граф і глянув на свою супутницю. - Jak przetłumaczyć?

- Nie zwraca uwagi, - відповіла дівчина.

Зима наскучила до болю. Вже минув і Миколай Святий, і Різдво Святе, і, навіть, Маланки. І лишилася лише Стрітення дочекатися. Але до нього ще так далеко.

Осів під хатою колись пухкий білий сніг, а від хати до криниці вже протопталася брудна коричнева стежина. Сніг не падав вже близько тижня, але й не танув, бо морози.

Був суботній зимній вечір.

Василь сушив біля вогню свої горщики, Любава плела пряжу, дядько Мирон длубався у запічку, намагаючись знайти свої чоботи, які торік там лишив.

Мигдалина сиділа біля вікна і чекала, коли підійде тісто на пироги.

- Щось Лесь та Ява затримуються, - пробурмотіла Любава. – Аби до вечері встигли…