Слава ЗСУ!

- Мабуть, замерзли в лісі, - промовила вона, допомагаючи чоловікові сісти. – Це донька з чоловіком до морозів звикли, а ви, мабуть, вперше так довго у лісі пробули.

Чоловік посміхнувся.

- Ну розповідайте, як вас занесло в наші то краї?

- Звати мене Венецій, - приязно промовив чоловік, - і це не я завітав до ваших країв, а ваша донька з чоловіком до мене. Я саме вертався з полювання, як побачив, що на території моїй гуляє чужий кінь, та люди якісь. Злякався. Думав, зловмисники. Підстрелив коня. А виявилось, заблукали вони.

- Заблукали? – здивовано перепитала Любава. – На них не схоже. Цей ліс, як свій двір знають. І куди ж вони забрели?

- У графський ліс, на мої території.

- У графський ліс? – схопилася Любава за голову. – Ой лишенько. Добре, що хоч самі живі лишилися.

- А що у графському лісі такого страшного? – здивувався Венецій.

- Як що? Не пробачив би граф їм те, що територію його перетнули. Вбив би.

Чоловік піднявся зі стільця.

- Того графа, про якого слава така дурна ходить – давно уже в живих немає. Звали його Всеволод Поганий, і володів він замком півстоліття тому. Він знущався над своїми слугами і убивав усіх, хто зазіхав на його території. Але пізніше, прийшов на ці землі граф Полонезький і заявив, що по праву вони належать йому, бо збудував цей замок його дід. Слуги, та люди, що жили на околицях, допомогли графу позбутися несправедливого тирана. З тих пір він почав володарювати замком. І любили його люди, як свого покровителя. Добровільно ішли до нього на службу. Він роздавав землі, допомагав селянам, навчав дітей грамоті. Аж поки не застала його страшна хвороба. І він помер, лишивши за собою лише чотирнадцятирічного сина – Олександра. Олександр швидко підріс. Народ полюбив його так само, як і батька. Був він надзвичайного розуму та вдачі. Люди приходили просто послухати його. Викладачі його були з різних країн, та, навіть, їх дивував його надзвичайний розум. Він писав вірші, вивчав філософію, надзвичайно малював.