Слава ЗСУ!

Венецій не відводив від нього очей.

Любава поглянула на Венеція, намагаючись зрозуміти, чому Василь так зацікавив його. Може, горщиків хоче купити.

- Олександре, мій любий друже, - нарешті, прошепотів Венецій.

Василь продовжував смачно їсти, досипаючи в тарілку картоплю.

- Олександре, мій графе.

Василь, нарешті, відняв ложку від рота, зрозумівши, що Венецій звертається саме до нього. Він поклав ложку на стіл, ще раз обернувся по сторонам, щоб упевнитись, що саме його з кимось переплутав гість. Зрозумівши, що Любаву та Мигдалину гість назвати Олександром не міг, Василь невпевнено простягнув руку чоловікові і промовив:

- Василь.

- Венецій, - потиснувши руку, приголомшено відповів Венецій. – Хіба ви зовсім мене не пізнаєте?

Василь подивився на Яву. Та лише знизала плечима. Василь глянув на Любаву. Вона стояла з відкритим ротом, вже зрозумівши, що Василь і є той загублений граф.

- Ні, - відповів Василь. – Я бачу вас уперше… Хоча…

- Що?

- Я багато чого не пам’ятаю, - промовив Василь. – Я втратив пам'ять.

Венецій глянув навколо, сподіваючись, що хтось щось йому пояснить.

- Так, - відповів Лесь. – Він провалився крізь лід на озері. Ми знайшли його напівмертвого. Ява виходила його, але, нажаль, пам'ять так і не повернулася до нього. Ми назвали його на честь Василя, хлопчини, який першим знайшов його на озері.

- Олександре, який я щасливий, що знайшов вас, - кинувшись на шию Василеві, промовив Венецій. – Я заберу вас у ваш замок. Ви все згадаєте. Я допоможу вам усе згадати.

Емма і Остап сміялись і розглядали бруднющу Остапову машину.

- Глянь на колесо, - промовив Остап.

- Ага. Це, мабуть, коли ми з дороги звернули! – сміялась Емма.

- Так, дякую тобі, люба подруго, це ж ти порадила поїхати короткою дорогою. Тепер я за мийку машини гроші в кредит буду брати.