Слава ЗСУ!

- Так вона ніколи не дізнається… Хоча, може, це і на краще. Бо як на мене, щось ви не дуже підходите одне одному. Еммі потрібен чоловік, який її закидуватиме подарунками, зізнаннями, а ти, навіть, натякнути про свої почуття боїшся.

- Олено! Мені і так боляче! Ще ти капаєш на нерви!

- Остапе, ну ти такий дивний. А що ти хотів? Емма не знає про твої почуття. Чи ти думаєш, вона телепат і сама про все здогадається?

- Було б не погано.

- Не смішно! Ну чим я можу допомогти? Ти до старості будеш ходити і жалітися, що у Емми є хтось інший, а не ти. А у неї завжди будуть шанувальники. Бо вона вродлива, розумна.

- Я можу чекати…

- А її не треба чекати, Остапе, її завойовувати треба! Робити щось треба. Вчинки якісь! Розумієш?

- Які вчинки, Олено? - крикнув Остап. – У мене немає триста тисяч віддати Еммі на втілення її ідей! Де мені їх взяти?

- Остапе, та до чого тут, взагалі, гроші? Скажи, до чого?

- Ні до чого, - пробурмотів Остап, трохи помовчавши. – Ні до чого гроші. Просто дуже неприємно, коли він дарує їй цінні подарунки. Я його тоді вбити ладен.

- Остапе. Ну ти й йолоп!

- Допомогла б мені краще, замість того, щоб кричати.

- Ну давай допоможу, - сівши в машину, промовила Олена. – Хочеш, сама їй усе скажу.

- Ні, сам скажу, - пробубонів Остап. – Без зайвої допомоги.

З магазину вибігла Емма з повним пакетом різноманітних цукерок.

- Ого, це для того я тобі гаманець дала? – засміялась Олена. – Нічого собі в тебе в горлі пересохло.

Емма засміялась.

- Я вирішила пригостити цукерками усіх гостей, - промовила Емма, сідаючи в машину. – Не переживай, гроші тобі в офісі верну.

Остап сів за кермо і завів машину.

- Гості? – перепитала Олена. – Ми з Остапом хоч в числі запрошених?

- Ну звичайно. Я ж сказала, що їдемо до мене в офіс.

Остап мовчки вів машину.