Слава ЗСУ!

- Остапе, - раптом промовила Олена. – А ти просив мене, щоб я тобі щось нагадала, пам’ятаєш?

- Що?

- Ну ти хотів щось Еммі сказати, і просив мене, щоб коли прийде Емма, я тобі нагадала.

Остап злісно подивився у дзеркало заднього вигляду, щоб Олена побачила його розлючені очі. А вона лише посміхнулась.

- Що ти хотів сказати? - перепитала Емма.

- Я вже не пам’ятаю, - пробубонів Остап. – Але, Олено, все одно дякую, що нагадала.

Олена глянула на Емму. На її шиї висіло кольє зі справжніх діамантів. Воно виблискувало, навіть, при тьмяному світлі машини.

- Завжди його будеш носити? – посміхнулась Олена.

- Мабуть, - торкаючись рукою діамантів, промовила Емма.

- Як там твій граф? – голосно запитав Остап.

- Нормально…

- Як побачення?

- Добре.

- То це були побачення? – нервово викрикнув Остап. – Ти ж казала, що це ділові зустрічі. По роботі.

- Я такого не казала, - заперечила Емма. – Я казала, що маю бути гостинною, тому і запрошувала його на переговори.

- На переговори! – крикнув Остап. – А зараз переговори перетворилися в побачення!

- Остапе, ти хоч на дорогу іноді дивись, - спокійно промовила Олена, помітивши, як різко повертає Остап. – Ти ж за кермом.

Остап глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти свої ревнощі. Він поступово скинув швидкість і почав їхати повільніше.

- Як ти можеш, Еммо? – вже спокійніше промовив він. - Ти ж його ледь знаєш! Як ти можеш іти на побачення з ним?

- Люди для того і ходять на побачення, щоб дізнаватися один про одного більше. І взагалі, що в цьому такого? Я останній раз була на побаченні на своє день народження, коли Руслан повів мене у кафе і лишив з Нонною. Це було два з половиною роки назад. З тих пір я не кохала, жоден чоловік не звертав на мене уваги, і ніхто не дарував дорогих подарунків. Я думала, що я… Що вже нікому не потрібна. Думала, що я не гарна, і що, може, Руслан був єдиним чоловіком, який мене кохав, хоч і зраджував.