Слава ЗСУ!

- Хоча в дечому я не згоден з вами обома, - продовжив Венецій. – Бо все ж в мою голову ніяк не може поміститися те, як земля може обертатися, а сонце – стояти на місці.

- Вона теж так думає? – натхненно перепитав Олександр.

- Так… Шкода, що ви нічого не пам’ятаєте з тієї розмови.

- Так… Шкода, - махнув головою Олександр. - Це вона. Це та дівчина з моїх снів. Я щоночі бачив її весь цей час. Ті очі, те волосся, ті сніжинки. Це вона. Венецію, тепер я знаю, що таке кохання. Я готовий на край світу бігти за нею, лише б тільки бачити її. Вона вкрала моє серце.

- Може, вона, дійсно, ворожка.

- Я не знаю, - знизав плечима Олександр. – Та мені байдуже. Вона в мені, в моєму серці. Щохвилини думаю про неї. Ще раз, ще хоч би раз її побачити, взяти її за руку. І я б тоді нікуди її не відпустив.

- Мій графе, графе! Вас наповнює таке світле почуття! Таке кохання! Що ж вас стримує?

Граф повернувся до Венеція і подивився на нього очима, повними розгубленості.

- У мене є дружина! – вдарив він кулаком по столу. – І я їй дав присягу на вірність. На те, що любитиму її вічно.

- Але ж цю присягу ви все одно вже порушили. Ви ж не кохаєте її, ви кохаєте іншу.

- Я присягнув, - прошепотів граф. – І вже нічого з цим не можу зробити. Моє слово міцне, як той камінь, на якому ця присяга була зроблена. І я стримаю свою обіцянку, принаймні, сам для себе. Я не кину Яву, і буду з нею завжди, як і пообіцяв.

Венецій замовчав.

Граф знервовано почав гортати книгу.

- Можливо, ви дійсно праві, любий графе, - раптом промовив Венецій.

- В чому?

- Коли ви давали обітницю дружині, ви робили це від щирого серця, обдумано, обмислено. А ця незнайомка – лише мимобіжне почуття. Воно мине за місяць… І ви, навіть, не згадаєте її. До того ж…

- Що? – не зрозумів граф. – Кажи…

- Можливо, не варто це казати.