Слава ЗСУ!

- Я стільки років чекав на тебе – на людину, яка здогадається, що у ці підземелля зможе зайти лише нащадок нашого роду, нашої крові. Я такий щасливий, що ти тепер тут. Я розкажу тобі все, що ти захочеш, подарую все, що забажаєш. Усі коштовності, усі скарби, весь замок – вся вічність! Це усе тепер твоє. Я віддам тобі усе. Скажи лише, чого саме ти хочеш?

- Поки що, я хочу лише знати, чим мав закінчитися мій роман.

- Не спіши… Я розповім. Я усе тобі розповім.

Був прозорий вечір. Тонкий аромат весни підбирався до графського саду. Сніг по трохи танув, вечори довшали, а сонце все довше і довше ніжилося у вечірніх хмарах.

Граф вийшов на терасу, гортаючи книгу.

У покої графа зайшов Венецій. Він пройшов крізь кімнату і вийшов на терасу.

- Графе, вийшли помилуватися заходом сонця? – весело запитав Венецій.

- Мій любий друже! – радісно промовив граф.

- Так, так… Я теж дивлюсь на сьогоднішній вечір. Він по праву може сперечатися з ранковою красою.

- Зі світанком? – засміявся граф. – Ніколи. Світанок – ніжний, прозорий, легкий, неначе пір’їнка. Він свіжий, він пахне новим днем. А захід сонця – важкий, задумливий. Гарний, але ним не можна просто милуватися. Під нього треба думати, мріяти… Його не можна просто вдихати, як світанок.

- Щось в цьому є, мій графе, - покачав головою Венецій. – Але все ж погодьтеся, яка ж краса! Цей вечір, цей захід, цей ліс…

- А ви, Венецію, романтик, - іронічно промовив граф.

- Романтик! – підтвердив Венецій. – Такий, як і ви.

Граф зручно вмостився на дерев’яний стілець, закинувши ногу на ногу і приготувався слухати свого красномовного слугу.

Венецій декілька хвилин помовчав, і, нарешті, промовив:

- Графе, мій любий графе! Ви не повірите мені, кого я зустрів сьогодні вранці, ідучи світанковою стежкою…