Слава ЗСУ!

- Он зараз Остап, як завжди, блисне ерудицією, збереться, візьме ініціативу в свої руки, і все буде добре, - продовжив Макс. – Правда ж, Остапе?

Остап нічого не відповів. Карла підійшла до нього і взяла його за руку.

- Хвилюєшся?

- Так, але не через те, - сухо відповів Остап.

- А через що? – запитала Карла.

- Що ми можемо їм запропонувати? Що? Немає закону про повернення власності. Я можу бути потомком Македонського, але мені не належатиме вся Європа!

- А ми їм набрешемо! – запропонував Макс.

- Про що набрешемо, що допоможемо їм заволодіти замком? – крикнув Остап. – Хто тобі повірить?

Карла зітхнула.

- А якщо не набрешемо, то ніколи не побачимо заповіту…

- І попрощаємося зі своєю дослідною роботою, - доповнив Остап.

- Чому попрощаємося? – не зрозумів Макс.

- А про що ми писатимемо? – знову крикнув Остап. – Ми нічого не зробили! Нічого не знайшли! Всі документи, всі картини – це все знахідки першої групи археологів. Ми три тижні лазили по тому замку, та пишатися нам нема чим.

- Так, - погодилась Карла. – Нам потрібно знайти хоча б потомка Полонезького. Тоді б могли прикритися тим, що наша робота була спрямована на дослідження родоводу графа.

- А, може, скажемо їм правду? Попросимо, щоб вони, якщо буде треба, підтвердили, що ми представляємо їхні інтереси. Пояснимо, що ніхто не хоче віддавати нам заповіт Фельченського без їхньої згоди…

- Мабуть, так і зробимо, - погодилась Карла. – Давайте напишемо заяви від їх імені про те, що вони погоджуються, щоб ми представляли їхні інтереси. Тоді ми зможемо скрізь прикриватися їхніми іменами.

- Лише б вони ці заяви тільки підписали.

- Ліно, привіт! – радісно крикнула Емма, відкривши двері аудиторії. – Що ти тут робиш?

- Мене попросили прийти сюди о четвертій, - відповіла Ліна. – Сідай біля мене.