Слава ЗСУ!

- Болісніше? – перепитала Емма. – Не знаю… І взагалі, що за дурні питання? Це ж ти пишеш свій мініроман, от сама і вирішуй, що мені болісніше.

Ліна посміхнулась.

- Чого ти смієшся? – перепитала Емма. – Я серйозно кажу. Ти краще знаєш, що потрібно читачам, що саме вони хочуть прочитати.

- Шкода тільки, що вірш ми вже не зможемо надрукувати, - зітхнула Ліна. – Хоча після всього, що сталося, він вже не має такої ваги.

- А на коли він тобі потрібен? – запитала Емма.

- На сьогодні… На вечір. Ми вже запізнилися.

- Я обов’язково його згадаю, - промовила Емма. – От побачиш. Може, не зараз, не сьогодні… Але обов’язково згадаю.

- Слухай, мені вже час додому, - промовила Ліна.

Емма сумно подивилася подрузі в очі.

- Ти вже йдеш?

- Так, мені час, - відповіла Ліна. – Я ж одружена і у мене є деякі обов’язки перед чоловіком і перед сім’єю.

- Я розумію, - промовила Емма і раптом повеселішала. – А знаєш що? Не йди сьогодні додому! Залишайся у мене! Ти казала, що твій чоловік не цінує тебе, то навіщо тобі до нього повертатися?

Ліна подивилася в очі Еммі.

- Ти серйозно?

- Звичайно, серйозно! – радісно промовила Емма. – Я тепер одинока, нікому не потрібна. Ні друзів, ні коханих…

- Я теж дуже одинока, - відповіла Ліна. – Навіть, не зважаючи на чоловіка.

- А знаєш що? – весело продовжила дівчина. – Давай підемо…

Емма раптом замовчала.

- Куди? – зацікавлено запитала Ліна.

- Давай підемо в замок, - захоплено відповіла Емма.

- Давай… А хто ж нас туди пустить?

- А ми нікого не питатимемо. І взагалі, ми нащадки графа чи ні?

Таксі під’їхало і зупинилося біля самих воріт замку.

Ліна і Емма впевнено попрямували до входу.