Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Т13

— Ти бачив робота так близько, як мене? Від такого й наробити в штани можна.

— Ще ближче. То була моя перша здобич. А ти їх бачила?

— Чотирьох. Вірніше тричі. Раз здалека одного, раз двох. Ще одного — вчора, метрів з п'ятнадцяти. Ще бачила шматки одного з них, але близько не підходила.

— Джесіка, я помітив, ти кульгаєш. Це вчорашня зустріч?

— Так. Уолту потрібні були антибіотики, ну ти це й так знаєш. До речі, дякую за Уолта. Наш ковбой — хороший хлопець. Кілометрів сім — вісім звідси містечко з крутою назвою Ремінгтон. На окраїні розграбована заправка. На диво, там знайшла ніким раніше не помічену аптечку. По іронії долі аптека поруч, просто навпроти. Та в ній давно вже немає жодної пігулки. Зелений хрест біля дверей, розбита вітрина й порожні стелажі, звалені на купу. Якраз під тою купою засів робот. Я виходила із заправки, як поруч просвистіли кулі, потім стелажі розлетілись, наче вони із картону і робот радісно побіг на мене. Добре, що я бігаю швидше. Але поки бігла, раз навернулась, добряче так.

— Ти справжня щасливиця.

— Думаєш?

— Щасливиця. По-перше, ти часто виходиш зі схованки й лиш тричі бачила термінаторів. Це везіння. Їх стає все більше й більше. Я застрелив вісім. Ще стільки ж частково вивів з ладу. І ще десятки разів бачив їх, але в силу різних обставин не вступав у бій. Ще ти щасливиця, бо втекла. Так, залізяки бігають не надто швидко, але вони не знають втоми. Воно може бігти за тобою годинами, відстати на милю, а коли твої ноги болітимуть, а легені жадно ковтатимуть повітря, воно наздожене тебе і тоді... — Рой нарешті відірвав одну руку від кружки й провів вказівним пальцем по горлу.

— Але ж я втекла!

— Термінатор міг вирішити, що ти не надто цінна здобич, або отримати команду повернутись на свою позицію. Ми не знаєм, які процеси відбуваються в їх залізних черепах.

Дивні почуття викликає в Джесіки Рой. З одного боку — хвалько й самозакоханий нарцис, з іншого... Напевно він справді хороший хлопець і не бреше. Просто не забуває наголосити на своїх досягненнях. Вісім. Міг сказати й десять, і двадцять чотири, хто б перевірив?

— Слухай, Рой. Я можу бути впевнена, що ти кажеш правду?

— Тобто? — очі Роя збільшились від здивування й при тьмяному світлі лампи Джесіка помітила, що вони коричневі.

— Не зрозумій неправильно. Я живу в Санаторії вісім місяців. Коли виходжу на поверхню, то намагаюсь уникати контакту з незнайомцями. Легко нарватись на неприємності. Відповідно, все, що знаю про теперішній стан речей — це те, що бачила в мандрівках, не далі десяти кілометрів звідси. Плюс трохи чуток, з яких правда — невеликий відсоток. Ти ж наче трохи побачив теперішнього світу? Розкажи. Ти ж нікуди не спішиш?

— Розповім, при одній умові, — сказав серйозно Рой. А потім з усмішкою продовжив. — Ти наллєш мені ще трохи чаю.

Джесіка підкинула під чайник  кілька шматочків вугілля і роздмухала старі, тліючі.

— Хоча, краще каву, — мовив Рой, підтягнув свій рюкзак і, понишпоривши в ньому, поклав на стіл велику скляну банку розчинного Нескафе. — Мій подарунок Санаторію.

Незвично Джесіці пити ароматний напій. Коли вона пила каву востаннє? Точно не пам'ятає, мабуть ще восени. Смак гіркуватий, приємний, підкреслений двома шматочками цукру. Трохи егоїстично пити так каву, вдвох, без інших мешканців Санаторію. Але ділити історію Роя ще з кимось не хочеться. Та й не всім варто чути деякі подробиці, це ж не вечірня казочка.

Попередня
-= 23 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!