Слава ЗСУ!

Сяйво зникло повністю, принаймні його вже не було видно крізь брудне й потріскане лобове скло. Зате над склом  світились і зловісно виблискували, здіймаючись, густі клуби диму, що рухались, мов живі. Вони здавались гігантською міфічною істотою, що підіймалась, розправляла плечі. Але нічого міфічного в тому не було. То виростав ядерний гриб. Рука потягнулась за Айфоном, та на ньому заставка-вітання й знайома мелодія. Він сам, за власною ініціативою перезавантажувався. Джесіка розуміла, що вже немає кому дзвонити. Балтік-авеню та красивий коричневий триповерховий будинок із маминою квартирою перестали існувати.

Крики й плач за мить зникли, їх стер звук вибуху. Тисяча гуркотів грому злилася в один і крім нього вже нічого не було чути. Здавалось, що від цього жахливо гучного звуку тріскають барабанні перетинки, а пекучі очі от-от вистрибнуть.

Ядерний грім затих, його змінили відчай і страх. Сльози без просу стікали щоками й обпікали їх. Злякала думка, що навколо надто тихо, крики й плач вже не лунали. Єдине бажання — втекти. Не важливо куди, лиш би подалі.

Натиснула червону кнопку, та стартер мовчав. Ще раз, і ще. Загорілись вогники на панелі приладів, Джесіка зрозуміла, що зі стартером все гаразд, вона просто не чула його. Потрохи гарчання восьми циліндрів пробивалось до вух Джесіки, але якесь далеке, наче воно в кінці довгого тунелю. До гуркоту мотору додались далекі крики й плач, благання про допомогу.

Але тоді Джесіка нікому б не допомогла. Вона не змогла допомогти мамі, не могла допомогти собі. Увімкнула двікники, щітки забігали склом, розмазуючи болото, та вже хоч щось можна було роздивитись. Ричаг на задню, педаль в підлогу, ручник, кермо і Феррарі розвернувся, розкидаючи бруд з асфальту. Одразу друга передача, удар боком об іржавий пікап. Сивоголовий пузань, водій, що крутився біля свого авто, ледь встиг відскочити. Та Джесіка не пригальмувала, навпаки. Далеке гарчання, стрілка тахометра біля червоної зони, третя передача, гарчання, стрілка, четверта...

Раптом в голові загуділо, очі запекли ще більше, Джесіка смикнулась, смикнулось і кермо. Феррарі вже обертався на трьох широких смугах, мов здига, коли гуркіт двигуна обірвався. І знову удар.

Коли відкрила очі, то злякалась, що вони все-таки згорять. Джесіка дивилась просто на Сонце. Руки відчували прохолодну траву, на якій вона лежала, під головою щось м'яке, та не могла поворухнутись, щоб бодай повернути шию. Все боліло. А от на Сонце можна було дивитись. Блідий жовтий диск не був яскравим, він проступав з-за густого й брудного сірого неба. І Джесіка побачила... Маленька темна пляма повільно повзла по Сонцю. То Апофіс, якого всі так боялись, пролітав повз Землю. Кольт не вистрілив. Хоча, краще б Кольт.

Кажуть, що то була короткочасна ядерна війна. Більшість міст вціліли. Можливо, що цю війну зупинив сильний електромагнітний імпульс, або ЕМІ, що вирубив більшість електроніки, в тому числі й движок Феррарі. Може й ракети, що несли смерть, не донесли її, а впали в океан? Чому не раніше?! Хоч на декілька хвилин! Може тоді не спалахнув би Атлантік-Сіті і мама була б жива.

Недопалок обпік пальці й повернув Джесіку до реальності. Сонце вже торкається далеких гір і нагадує велику лампу на підставці. Небо над горизонтом багряне, як кров. Дожилась! Невже немає кращої асоціації? Взагалі то красиво. І дуб, вже не дуже й видно сухе гілля. Його тінь видовжилась, ще трохи й клубок змій дістанеться Джесіки. Шкода, що сон-спогад повернув туди, в той день і те місце. Життя ж має й прекрасні моменти! Принаймні, колись мало. Якби сама обирала сон, то повернулася б в дитинство, у Варку.