Слава ЗСУ!

Джесіка не американка. Вона полячка. Дивне ім'я для Польщі, правда? Справа в тому, що в батьків була ідея-фікс, вони мріяли про Штати, країну можливостей. Ну й назвали доньку відповідно. Щоправда, всі її називали Джескою, дуже навіть симпатично. Лиш батько звертався Джес, а мама завжди використовувала повне ім'я.

Батько, Марек Огнєвіч. Він був вчителем математики старших класів. Хоча здається, що він знав все на світі. Часто підміняв інших викладачів і з легкістю проводив уроки хоч з фізики, хоч з історії. Колеги й мешканці містечка поважали його. Батько був щирим і привітним. А ще високим і підтягнутим. Він часто їздив до школи на велосипеді. Піджак, джинси, клітчаста сорочка й білі кросівки — так одягався батько й часто ставав прикладом для наслідування.

Якось Зелінскі, викладач географії, розсікав шкільним подвір'ям на своєму велосипеді. Колеса здулись, наче вони ось-ось вибухнуть, фігура географа  недалеко втекла від глобуса. Поїздка закінчилась в клумбі, а новенькі джинси тріснули якраз по нульовому меридіану.

В мами неймовірно красиве ім'я — Роксана. Джеска навіть заздрила їй з цього приводу. І ще вона хотіла б мати таке волосся, як в мами. Золотисте, блискуче, майже невагоме, воно, наче в кіно, розвівалось, коли дув вітер, воно спадало на плечі так природно й акуратно, коли мама грала на фортепіано. Ні в кого немає такого волосся. І в Джески не було. Звичайнісіньке русяве, непримітне. Мама працювала в Двореку на Длугій — місцевому будинку культури. Навчала дітей музики, співу, організовувала різні вистави і вважала свою роботу найважливішою в світі. Як не намагалась долучити доньку до мистецтва, ні співачки, ні акторки з Джески не вийшло.

Батьки ввели традицію, кожну середу був сімейний урок із англійської. Присутність Джески була обов'язковою. Впринципі, було весело, хоч і не розділяла рожеву мрію батьків про переїзд в країну можливостей. Їй непогано жилось і тут, в невеликому й затишному містечку з привітними людьми. І їхній ззовні похмурий будинок, що так і просив ремонту, зовсім не здавався їй похмурим.

Квартира на третьому поверсі. Джеска мала малесеньку, але свою кімнату. З вікна понад будинками було видно верхівку білого дому та ратушу, тому Джеска завжди знала котра година. І квартира їй подобалась. Тісна, але рідна. І батьки, не рахуючи пунктика на рахунок Штатів, були веселими й життєрадісними. Про сварки між ними й мови не було. Мабуть тому й дім справді був домом, куди хотілось повертатись, і зараз хочеться.

Глобальна проблема юної Джески — то її вуха. Вони були трохи відстовбурчені. Мама заспокоювала, казала, що їй так дуже пасує. Та школярка була іншої думки. Вона сто разів на день поправляла волосся, але неслухняні кінчики вух щораз виривались на волю. І це її дуже злило. Ех, зараз би такі проблеми! Ті часи були найщасливішими в її житті.

Від школи додому можна було дійти за п'ять хвилин, але Джеска переважно вешталась вулицями, просто так, не знаючи наперед, куди зверне наступного разу. Її прогулянки часто затягувались на годину — дві, за що не раз перепадало від матері.

Одного разу на початку осені п'ятикласниця Джеска поверталась зі школи. День був похмурий, але теплий. Дійшовши до своєї Длугої, вона звернула, але не до будинку, а в інший бік. Повільно добрела до кінця вулиці і повернула ліворуч, до автостанції. Там були дуже гарні каштани. Їх тверді плоди щораз із тріском падали на асфальт, а листя — десь золотисте, десь червоне з коричневим, а десь ще зберегло залишки літньої зелені.