Слава ЗСУ!

— Ти забула свій Зіпо, — то Браян приєднався до неї. — Все добре, мала? — перепитав і дав прикурити.

— Добре. Не рахуючи того, що я терпіти не можу, коли ти мене називаєш малою.

— Добре, мала, більше не буду.

Далі Браян продовжив:

— Та не впаде на нас той астероїд. Не переживай, ми будем жити довго й нудно. А якщо би й врізався в Землю, це ще не кінець світу. Знаєш, астероїд, що знищив динозаврів, мав 6 миль в діаметрі. А цей — чверть. Відчуй різницю. Якщо він бабахне на континент, то знищить лиш те, що в радіусі сто — двісті миль навколо. Ну й викине в атмосферу мільярди тонн пилу. А якщо впаде в океан, то взагалі відбудемось цунамі й дохлою рибою.

— Ти вмієш заспокоїти, — спробувала всміхнутись Джесіка.

Запуски ракет з ядерними боєголовками напередодні виявились невдалими. І американські, і китайські — не влучили в астероїд. Шанси залишались, як і раніше — кольт біля виска із двома патронами.

Тоді, на Атлантік-Сіті Рейсвей, була сьома ранку, Апофіс мав наблизитись до Землі та зіграти в російську рулетку о черверті дня. Сонце зависло над бетонною красою мегаполіса, що вже вимальовувався попереду. Потік авто, втікаючих із Атлантік-Сіті, був густий і повільний. Було б логічно й самій забиратись вглиб континенту. Але мама. Вона заявила, що не покине свій дім, а сам астероїд — це вигадки та спекуляції. Ще вона боялась, що мародери винесуть із квартири її фортепіано. Переконати по телефону не вдалось, тому Джесіка ще вночі виїхала з Вашингтона. Планувала швиденько поїсти з мамою тортика і, якщо доведеться, силоміць запхати її в Феррарі й дременути подалі від океану. Ну а далі... Іржавий пікап, Б’юїк, розчавлений, мов жук. Все, як у недавньому сні.

Тільки очі в неї не згоріли. Хоча в ту мить думала, що так. За кілька секунд вже промальовувались обриси фургона, з якого стирчав злощасний циліндр, нечітко, все якесь біле, наче дивилась на світ крізь марлю. Але бачила, хоча краще тоді було б і не бачити. Очі пекли, пекло обличчя й плечі. Далекі клуби диму швидко здіймались вгору. Їх було погано видно через сяйво, палаючий купол, що вже потрохи згасав. Знизу купол був брудний, сіра стіна насувалась, розкидаючи автомобілі попереду на трасі, як сірникові коробки.

Страх скував по руках і ногах. Хотілось втікати, та тіло не слухалось. Руки вчепились в кермо, наче воно могло врятувати. Голову прорізав гул, все затремтіло, асфальт під колесами піднявся й одразу втік вниз. Феррарі та інші авто підлетіли й гепнулись на шосе, від удару сильно закололо в спині.

Потім сіра стіна, що насувалась, дійшла і до Джесіки. Новий удар, сильніший, Феррарі відкинуло назад. Боляче вдарилась обличчям в кермо. Коли підняла голову, лобове скло було вкрите павутиною тріщин, брудом і краплинами жовтої води. Розтрощені окуляри безпорадно висіли на вусі, праворуч із гуркотом, розсипаючи довкола скло й уламки пластмасового кузова, котився мінівен. Уламки не встигали впасти на асфальт, як їх змітав дикий, неправильний і брудний вітер. Ліворуч автомобілі вдарялись один в одного і в бетонну перегородку, як кулі на біль'ярдному столі. По корпусу Феррарі тарабанили частинки асфальту, землі, всього, що принесла із собою сіра стіна.

Все стихло раптово, як і почалось. Автомобілі залишились в химерних, жалюгідних позиціях. Донедавна чисте шосе стало схожим на смітник. На звалище розбитих автомобілів.