Слава ЗСУ!

— Ви думаєте, він говорив неправду?

— Не знаю. Але хотів би знати. Це дуже важливо.

— Ви думаєте, йому щось загрожує?

— Не хвилюйтесь. Ми зробимо все, щоб відвести загрозу.

— Ви ж розумієте...

— Я вас розумію. Не будемо витрачати часу. Я їду. З вашого дозволу?

— Будь ласка! Будь ласка!

Капітан Горбатюк приїхав через п'ятнадцять хвилин.

— Товаришу капітан, дорогий мій, ми так хвилюємося! — кинулася до нього мама. — Може, мені не йти на роботу?

— Спокійно йдіть. Не хвилюйтесь. Не бійтесь. Я ж не приватна особа. Я на роботі. І робота моя полягає в тому, що я відповідаю за безпеку громадян. У даному конкретному випадку за вашого сина. І за вас теж. Зробимо все можливе.

Коли батьки пішли, капітан Горбатюк сів біля телефону і намагаючись говорити півголосом, почав надзвонювати. Він дзвонив кілька разів — одним щось пояснював, просив дозволу, іншим наказував. Женя прокинувся якраз тоді, коли капітан закінчив усі розмови і, прочинивши двері, зазирнув до його кімнати. Двері рипнули, і Женя прокинувся.

Побачивши капітана, він широко розплющив очі:

— Ви?!

— Я! Доброго ранку, шукач пригод!

— Доброго ранку... А чого?..

— Ще питаєш! Сполошив усе місто!.. Ну, розказуй, що в тебе за одіссея була вчора.

Женя розказав те, що й батькам, навіть тими ж самими словами.

— Та-ак... Гультяї, значить... З Півночі... З золотих копалень... Грошики прогулювали... А одному ти братика молодшого нагадав.. Ясно!.. Ну, а якихось виразів характерних, словечок жаргонних ти не запам'ятав? Як вони говорили? Нормально?

— Нормально, по-моєму...

— Ану, подивись мені в очі, Женю!

Женя кинув на капітана збентежений переляканий погляд.

— Ти говориш неправду, Женю. Все було не так. Все було по-іншому. Тебе посадили в машину і кудись повезли. І щось розпитували. І залякували. Сказали, що, як ти скажеш, вони помстяться. І не так, може, тобі, як твоїм батькам.

— Звідки ви знаєте? — прохопився Женя.

— Знаю я тільки тепер, після твоїх слів. А раніше здогадувався.

— Ні! Ні! Я нічого не сказав. Ні! — Женя заплакав.

— Не плач. Якщо ми їх не знешкодимо, ти боятимешся все життя. А може, вони ще й втягнуть тебе у свої справи, і ти станеш карним злочинцем. А це — чи не найбільше горе для батьків... Та й для самого тебе. Що вони тебе питали? Чим цікавилися?

— Не треба! Не питайте! Я нічого не скажу! Не треба! — Женя закрив долонями обличчя.

— Ну, заспокойся. Як не хочеш — не кажи. Це твоя справа.

— Я... не міг інакше, — тихо сказав Женя.

— Очевидно, вони сказали, що це стосується долі Вітасика... — не стільки спитав, скільки ствердив капітан.

Женя не відповів, але й не заперечив.

— Зрозуміло... Тільки за цієї умови ти міг погодитися законтактувати з ними... Але що їм було треба від тебе? Давай думати, капітане! — сам до себе звернувся Горбатюк, наче Жені й не було в кімнаті. — Що їм, по-перше, було відомо про Женю? Що він зустрів на горі Шипулю, який зазирав у бінокль до вікон Граціанських, і що побіг і сповістив про це у райвідділ, мені... Якщо б вони хотіли просто за це помститися йому, вони б це зробили. Значить, їх щось цікавило. Що?.. Логічний висновок лише один — Граціанські. А точніше — тато Граціанський. Борис Борисович. У системі якого працює Шипуля. Що ж міг знати Женя про тата Граціанського? Це врешті не має принципового значення. Головне те, що їх цікавить Граціанський, начальник торговельного відділу, від якого багато що залежить у розподілі і постачанні магазинів, ресторанів, кафе, їдалень тощо... Можна гадати, що вони шантажували Граціанського, вимагали від нього щось, погрожували, а він забрав жінку, сина, сів на машину і гайнув світ за очі. Втік. Може таке бути? Вірогідна версія?

Женя мовчки знизав плечима.

— Версія то вірогідна. Але вчинок Граціанського в такому разі трохи безглуздий, — зітхнув капітан. — Куди він може втекти? Навіть маючи матеріальну базу, надовго не втечеш. Рано чи пізно доведеться звертатися до міліції... А може, сталася трагедія? Може, вони одважилися на страшний злочин і цікавляться, чи не натрапила міліція на слід...

Женя розгублено закліпав очима.

— Ну, гаразд... Не будемо гадати. І мучити тебе більше не буду. Якщо ти, подумавши, захочеш щось мені розказати, подзвони, телефон знаєш. — Капітан підвівся. — Снідай, відпочивай, готуй уроки. Про школу не турбуйся. З директором я домовився, що ти до школи сьогодні не підеш, батьки теж у курсі справ. Про те, що з тобою ста¬лося вчора, нікому не кажи. Про це знаємо тільки ти, я, твої батьки, дехто в міліції, ну й «вони», звичайно. Навіть директорові я нічого не казав, щоб не хвилювати даремно. Отже, якщо подзвонять з класу передати, що задано, скажеш, — після тих переживань, усім відомих, погано себе почуваєш, болить голова, батьки залишили тебе вдома. І ще раз тебе попереджаю: будь обережний, нічого сам не розслідуй, нікуди не ходи, сиди дома, в разі чого — дзвони. Бувай здоровий! — капітан міцно, як дорослому, потиснув Жені руку й пішов.