Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Таємничий голос за спиною

— А чого ви написали, що Вітасик Дорошенко совав носа не в свої справи?

— Тому що я живу з ним в одному буднику. І він не раз бачив мене з Валеркою Лобуренком. І якось сказав мені: «Ти з ним не дружи!» А Валера почув і дав Вітасику потиличника. А коли він пропав і сказали, що Валера теж там був, я подумала...

— Скажіть, а такого Шипулю ви знаєте?

В очах Стелли майнув жах, але вона заперечливо похитала головою.

«Дивні ці люди, — подумав капітан. — Не розуміють, що заперечення іноді говорить більшс, ніж ствердження».

З Валерою Лобуренком зустрітися капітанові не пощастило.

Оперативники доповіли, що після «Верховини» Шипуля і Валера виїхали на таксі за місто і на тринадцятому кілометрі пересіли на червоні «Жигулі», які їх там чекали.

Та, оскільки «Жигулі» стояли на боці зустрічного руху і одразу помчали, оперативники не встигли вчасно розвернутися і втратили їх з поля зору. Встигли тільки записати номер.

«Жигулі» належали Леоніду Михайловичу Здоровезі.

РОЗДІЛ XIV,

у якому слово знову надається Вітасику Дорошенку.

Подорож з піснями. Дід Гогоня. «Чао, бамбіно!»

«Мамо, ви чарівниця!»

Ти ж знаєш, я люблю їздити у машині. Що не кажи, а це кайф.

Сидиш, утопаєш на м'якому сидінні, дивишся у вікно, а перед тобою земля крутиться, обертається. Пропливають поля, переліски, річки й озера, хати, двори. Корови на вигоні, кури у пилюці гребуться, півень на віз вискочив, крилами тріпоче, кукурікає, тебе вітає, гуси шиї повитягали, дивляться, хго ж то там такий гарний поїхав... Але особливо чогось люблю, коли через ліс їдеш. Запах грибів у вікно плине, аж дух забирае, а за деревами таїна, химерія ховається якась... Гарно!..

Спершу їхали мовчки. «Тато» з «мамою» були зосереджені, тільки перезиралася, і Елеонора Іванівна кривила губи, а Борис Борисович піднімав брови, похитував головою і знизував плечима. Та десь уже за містом, як виїхали на трасу, Борис Борисович раптом рішуче кахикнув і, знявши одну руку з керма, обняв Елеонору Іванівну за плечі, пригорнув до себе:

— Веселіше, Норочко! Не вішай носа! Що за настрій? Все гаразд! Життя прекрасне і дивовижне! Правда, синку? — він витягнув шию і зиркнув у дзеркальце на мене.

— Абсолютно! — кивнув я дзеркальцю. Бо й справді мені було добре отак-от сидіти і їхати.

— Ну, тоді заспівуй нашу похідну!

Я заморгав (здвідки мені знати, яка їхня «похідна»?).

— Ти що — забув?.. — І Борис Борисович сам затягнув на повний голос:

Служив козак у війську,

Мав років двадцять три,

Любив він дівчиноньку,

І з сиром пироги!..

— Ну?! — він знову витягнув шию і запитально глянув у дзеркальце.

Я знову заморгав. Я не знав цієї пісні.

— Чого ж ти мовчиш? Ну!.. — і знову сам заспівав:

Гей, чула, чула, чула,

Гей, чула, чула, ти!

Любив він дівчиноньку

І з сиром пироги-и!..

— Що ж ти, брате? — Та з ним взагалі щось сьогодні робиться незрозуміле, — сказала не обертаючись Елеонора Іванівна.

— Що таке? Що з тобою робиться? — весело спитав Борис Борисович. — Може, закохався?

На відміну від Елеонори Іванівни, «тато» був веселий і симпатичний. І, здається, добрий. Він мені сподобався.

І, щоб не мовчати, я затягнув пісню, яку ми з моїм татом любили співати:

Поза лугом зелененьким,

Поза лугом зелене-сеньким

Брала вдова льон дрібненький,

Брала вдова льон дрібне-сенький.

— О! — здивовано підняв брови Борис Борисович. — А звідки ти знаєш цю пісню? Ми ж її, по-моєму, не співали ніколи. Цікавишся начебто сучасними естрадними шлягерами, а сам нову українську народну пісню розучив. Ну, ти кадр!.. Диви, мамо, як ми погано знаємо свого сина. Молодчинка! — І він підхопив:

Вона брала, вибирала,

Вона брала, вибирала,

Тонкий голос подавала.

Тонкий голос подавала...

Потім я затягнув «Ой, наступала та чорна хмара...», яку ми теж удома співали, чим здивував уже не лише Бориса Борисовича, а й Елеонору Іванівну. Вона обернулася, зняла темні окуляри і подинилася мені просто у вічі. Довгим пильним вивчаючим поглядом.

— Це що, у вас в школі розучують народні пісні?

Я знітився:

— Ні... Чого обов'язково у школі?.. І по радіо, і по телевізору ж передають...

Вона одвернулась і знову наділа окуляри.

— Справді, сьогодні він якийсь... Наче це не наш син. Наче нам його підмінили...

Борис Борисович засміявся:

— Ага! Агент нуль-нуль-сім в образі нашого сина! Що тільки не роблять нерви з людиною. Та перестань ти пере¬живати. Все буде гаразд.

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!