Слава ЗСУ!

XII

Яйк вичісував Грома коло їхнього намету, але очі його гуляли деінде. «Тяжко малий переживає мою поразку».

— Годі, — покликав Дунк. — Ще трохи, і Грім стане лисіший за тебе.

— Пане?! — Яйк аж гребінця впустив. — Я знав, пане, що якомусь дурному слимакові не стане сили вас убити!

І охопив лицаря обома руками.

Дунк зісмикнув з хлопцевої голови солом’яного бриля і припасував до своєї.

— Маестер казав, що ти втік з моїм обладунком.

Яйк обурено забрав бриля назад.

— Я, пане, вичистив кольчугу, налощив поножі, ринграфа та нагрудника. Але шолом ваш тріснув і пом’явся там, куди його поцілив спис пана Утора. Треба, щоб  зброяр його вирівняв.

— Хай пан Утор сам його рівняє. Тепер він належить йому.

«Ані коня, ані меча, ані обладунку. Я мав би попроситися у вертеп до карликів. Гарненько б вийшло: шестеро карликів лупцюють велетня свинячими міхурами.»

— Грім також переходить до нього. Пішли. Віддамо йому вигране і побажаємо успіхів у подальших герцях.

— Віддамо? Зараз, пане? Хіба ви не будете викупати Грома назад?

— За віщо? За грудки землі та овечі бибки?

— Я вже думав, пане. Може б ви взяли у борг?..

Дунк різко перервав його.

— Стільки ніхто не дасть, Яйку. Та й з якого дива? Хто я такий? Здоровенний бовдур, який називав себе лицарем, поки слимак з дрючком трохи не відірвав йому голову?

— Ну, — розсудив Яйк, — ви б могли взяти собі Крапельку, а я — знову сісти на Маестра. Ми б поїхали до Перелітку, і ви вступили б до дружини мого батька. В його стайнях повно коней. Був би вам і бойовий огир, і дорожня кобила.

Яйк зичив йому добра, та Дунк не міг приповзти на колінах назад до Перелітку. Тільки не так: побитим, без шеляга у кишені, шукаючи служби, та не маючи навіть меча при боці.

— Хлопче, — мовив він, — ти до мене ласкавий, але я не хочу крихт зі столу твого ясновельможного батька. І з його стаєнь теж. Може, нам час піти різними дорогами.

Дунк завжди міг найнятися у міську варту до Ланіспорту або Старограду: туди охоче брали високих здорованів. «Я перебуцав своєю макітрою усі одвірки у корчмах від Ланіспорту до Король-Берега. Має ж мій зріст колись та принести якийсь зиск попри гулі на лобі.»

Але міські стражники не тримали при собі зброєносців.

— Я навчив тебе, чого зміг. Не надто багато, по правді. Ти матимеш більше користі від справжнього майстра-мечника — старого бувалого лицаря, який знає, з котрого кінця брати списа й меча.

— Мені не потрібен майстер-мечник, — відповів Яйк. — Мені потрібні ви. А що як скористатися чо…

— Ні. Навіть не думай. Не хочу й чути. Збери зброю та обладунок. Віддамо їх панові Утору з подякою. Важка справа не полегшає, скільки її не відкладай.

Яйк тупнув ногою з розпачу і похнюпився незгірш його обвислого бриля.

— Так, пане. Як накажете.

XIII

Знадвору шатро пана Утора здавалося дуже простим: великий чотирикутний блідо-рожевий ташний намет, розтягнутий на землі конопляними мотузками. На середній опорі майорів срібний равлик на довгому сірому прапорці — він складав єдину зовнішню прикрасу помешкання лицаря.

— Чекай тут, — наказав Дунк Яйкові. Хлопець тримав повід Грома. Великий брунатний огир ніс на собі усю Дункову зброю та обладунок, навіть нового щита. «Лицар Шибениці. Найкосорукіший з таємничих лицарів.» — Я довго не затримаюся.

Він нахилив голову та зігнувся, аби пролізти до шатра.

Ззовні Дунк аж ніяк би не здогадався, яка розкіш чекає всередині. Земля під ногами була встелена плетеними мирійськими килимами живих яскравих кольорів, різьблений стіл на кобильниці оточували складані стільці, а за постіль правила перина, вкрита м’якими подушками. У чавунній жарівниці диміло щось запашне.