Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Таємничий лицар

Пан Утор сидів за столом перед купою срібла і золота, з глеком вина при боці, та рахував монети разом зі зброєносцем — вайлуватим простаком десь одного віку з Дунком. Час від часу Слимак кусав чи відкладав якусь із монет.

— Вчиш тебе, Віле, вчиш, і все не до пуття, — почув Дунк. — Оця обрізана, а оця стерта. А це що?

У його пальцях затанцював золотий.

— Спершу дивися, а потім бери. Давай, розповідай, що ти бачиш.

Дракон закрутився у повітрі. Віл спробував зловити монету, але вона відскочила від пальців і впала на землю. Вілові довелося стати на коліна, аби знайти її. Хлопець перевернув її кілька разів туди й сюди, а тоді мовив:

— Ця хороша, мосьпане. Тутечки дракон з одного боку і король з іншого…

Підлисток зиркнув у бік Дунка.

— А, пане Шибенику. Добре, що ви досі стоїте на ногах. А я ж боявся, що убив вас до смерті. Чи не зробите мені ласку? Розкажіть моєму зброєносцеві, які бувають дракони. Віле, віддай панові Дункану монету.

Дунк мимоволі узяв її. «Збив з коня, а тепер змушує блазнювати, чи що?»

Спохмурнівши, він зважив монету в долоні, вивчив обидва боки, скуштував на зуб.

— Золота. Ані стерта, ані обрізана. Ваги, здається, такої, як треба. Я б її теж узяв, мосьпане. Що з нею не те?

— Король.

Дунк придивився уважніше. Обличчя на монеті було молоде, голене, вродливе. Король Аерис на монетах мав бороду, як і старий король Аегон. Король Даерон, який правив між ними, бороду голив, але то був не він. Для часів перед Аегоном Негідним монета була надто новою. Дунк примружився на слово під головою короля. «Шість літер, таких самих, як на інших драконах.» Ті літери означали «Даерон», але ж Дунк знав обличчя Даерона Ласкавого, і на монеті був не він. Придивившись іще раз, він побачив щось дивне у четвертій літері. Це ж не…

— Даемон! — рушив він наосліп. — Тут написано «Даемон». Але жодного короля Даемона не було, тільки…

— Самозванець. Так, Даемон Чорножар під час свого повстання карбував власну монету.

— Так і так золото, — заперечив Віл. — Незгірш інших драконів, мосьпане.

Слимак дав йому ляща по голові.

— Телепень. Так, це золото. Бунтівницьке золото. Зрадницьке золото. Мати таку монету при собі — то вже зрада, а передавати її далі — подвійна зрада. Монету доведеться переплавити.

Він вдарив зброєносця ще раз.

— Зникни з очей, дурню. Нам із цим добрим лицарем є про що побалакати.

Віл поспіхом забрався з намету.

— Сідайте, — гречно запропонував пан Утор. — Вип’єте вина?

У своєму власному наметі Підлисток здавався геть іншою людиною, аніж на учті. «Равлик вміє ховатися у шкаралупі», подумав Дунк.

— Дякую, не треба.

Він кинув золотого назад панові Утору. «Зрадницьке золото. Чорножарове золото. Яйк казав, що це зрадницький турнір, а я не слухав.» Треба буде вибачитися перед малим.

— Та хоч трохи, — наполягав Підлисток. — Схоже, вам не завадить перехилити чарку-другу.

Він налив два келихи вина і передав одного Дункові. Без обладунку пан Утор скидався радше на купця, аніж на лицаря.

— Якщо я вірно розумію, ви прийшли з приводу вашої поразки.

— Саме так. — Дунк скуштував вина. «Може, у голові припинить гупати.» — Я привів коня, приніс зброю та обладунок. Прийміть їх, а заразом мої вітання з чесною та вправною перемогою.

Пан Утор посміхнувся.

— Тут мені личило б сказати, що ви хоробро билися на герці.

Дункові стало цікаво, чи лицарський звичай велить казати «хоробро», коли маєш на увазі «незграбно, але відчайдушно».

— Дякую за добрість, але…

— Гадаю, ви недочули, пане. Чи не буде з мого боку надто зухвало спитати, як ви взагалі стали лицарем?

— Лицар Арлан з Грошодубу знайшов мене у Блошиному Подолі, коли я там бігав за свинею. Його колишнього зброєносця убили на Червонотрав’ї, тож він потребував когось, аби ходити за конями та чистити кольчугу. Він пообіцяв навчити мене битися списом і мечем та їздити верхи, якщо я служитиму йому. І я пішов служити.

— Чарівна оповідка… хоча на вашому місці про свиню я б не згадував. І де ж цей ваш Арлан з Грошодубу зараз, прошу пана?

— Помер. Я сам його поховав.

— Зрозуміло. Ви відвезли його додому, до Грошодубу?

— Я навіть не знаю, де той Грошодуб.

Дунк ніколи не бував у Грошодубі старого лицаря. Пан Арлан розповідав про нього не частіше і не охочіше, аніж Дунк про Блошиний Поділ.

— Я поховав його на схилі пагорба лицем на захід, аби він завжди бачив, як сідає сонце.

Складаний стілець загрозливо заскрипів під його вагою.

Пан Утор повернувся до свого крісла.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!