Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Таємничий лицар

— В мене є власний обладунок і кращий кінь, аніж у вас. Навіщо мені стара заморена шкапа, а на додачу мішок побитого іржавого заліза?

— Мій обладунок скував майстер Баш-Булат, — розсердився Дунк. — Яйк добре про нього дбав. На кольчузі немає ані плями іржі, уся криця добра та міцна.

— Міцна, та заважка, — скривився пан Утор, — ще й завелика для звичайної людини, бо ви з вашим зростом, Дункане Високий, досить незвичайні. Що до коня, то він застарий, аби їздити, і зажорсткий, аби з’їсти.

— Грім уже не такий молодий, — погодився Дунк, — і обладунок в мене важкуватий, правду кажете. Але ж його можна продати. У Ланіспорті чи Король-Березі є безліч ковалів, які заберуть його в вас із рук.

— За десяту частину ціни, якщо пощастить, — мовив пан Утор, — і то тільки на переплав. Ні. Я хочу нового срібла, а не старого заліза. Доброї монети королівського карбу. То ви бажаєте викупляти свою лицарію, чи ні?

Дунк покрутив келиха з вином у руках, хмурніючи чолом. Келих був чистого срібла, викладений по краю маленькими золотими равликами. Вино теж було золоте і добряче паморочило голову.

— Якби ставалося, як бажалося, то радо викупив би. От тільки…

— …давно у тому гамані не буцались два олені, так?

— Якби ж ви… з вашої ласки… позичили мені мого коня та обладунок, я б виплатив викуп потім. Щойно знайшов би гроші.

Слимака це розвеселило.

— І де ж ви їх знайдете, прошу пана?

— Я б міг вступити на службу до якогось князя, або… — Дункові тяжко давалося кожне слово. Він почувався жебраком. — Хоч за кілька років, та я все виплачу. Обіцяю.

— Мабуть, ще й лицарською честю присягнетеся?

Дунк почервонів.

— Можу дати розписку на пергамені.

— Закарлючка заплотного лицаря на клапті паперу? — Пан Утор закотив очі. — Який мені з неї зиск? Хіба що гепу підтерти.

— Але ви теж заплотний лицар.

— Ви мене ображаєте. Дійсно, я блукаю, де хочу, і не служу нікому, окрім себе… та під заплотами я не спав уже багато років. Надаю перевагу корчмам та заїздам. Я — турнірний лицар, та ще й найкращий з усіх, яких ви стрічали.

— Найкращий? — Нахабство пана Утора розгнівало Дунка. — Шторм-Реготун навряд чи погодиться. А заразом Лео Довгий Шпичак і Харциз Бракенський. На Ясенбродській луці ніхто й словом не згадав про якогось там слимака. Чого б це? Якщо ви такий знаний переможець?

— Хіба я казав про себе як про знаного переможця? Виграючи турніри, здобувають славу. Але як на мене, краще віспа, ніж та слава. Ні, красно дякую. Я виграю наступний герць, але наостанок впаду. Маслоплав наготував тридцять драконів для другого лицаря на турнірі. Мені цього вистачить… а ще ж добрячі викупи та виграші з закладів.

Він махнув рукою на купки срібних оленів та золотих драконів на столі.

— Ви здоровий чолов’яга на вид, величенький та ставний. Зріст зачаровує дурників, хоча у кінному герці з нього немає жодного зиску. Вілові вдалося підняти ставки проти мене до трьох проти одного. Один бовдур — князь Шевний — дав п’ять до одного.

Він підняв срібного оленя і, закрутивши, підкинув його у повітря.

— Старий Бик полетить сторчма наступним. А за ним і лицар Дуплястої Калини, якщо дотягне. Беручи до уваги настрої натовпу, я зберу проти себе гарні ставки. Адже селяни так люблять своїх сільських звитяжців.

— В пані Глендоні тече кров справжнього звитяжця, — бовкнув Дунк.

— Охоче сподіваюся. За таку кров даватимуть два до одного. На жаль, кров хвойди варта меншого. Пан Глендон патякає про свого батька при кожній нагоді, але чи помітили ви, що він ніколи не згадує про матір? І на те є вагома причина: він народився від табірної дівки, яку звали Янка. Точніше, до Червонотрав’я вона звалася Янка-Копійчанка, але в ніч перед битвою вграла стільки чоловіків, що змінила прізвисько на Янка-Червонянка. Без сумніву, Вогнепал теж її раніше не минав, але тим самим можуть похвалитися ще сто чоловіків. Тож мені здається, що наш друг Глендон зависокої про себе думки. А сам навіть не рудий.

«От тобі й кров звитяжця», подумав Дунк.

— Але ж він каже, що є лицарем.

— І не обманює. Хлопчик з сестрою виросли у бурдеї, який звався «Дупляста Калина». Коли Янка-Копійчанка померла, про них дбали інші хвойди. Вони ж згодували хлопцеві вигадану матір’ю байку про те, що він народився від сім'я Вогнепала. Старий зброєносець, що жив неподалік, за кисле пиво та солодку дірку навчив хлопця, як умів, лицарської науки, але ж не міг висвятити шмаркача, бо сам лицарем не був. Але через півроку до бурдею нагодилася ватага лицарів, а серед них такий собі пан Морган Вишеград, який сп’яну заприязнився до сестри пана Глендона. Так сталося, що сестра ще в дівоцтві сиділа, а Вишеград не мав стільки грошей, як зазвичай беруть за цнотливих. От і уклали вони угоду. Пан Морган прийняв її брата до поважного лицарського братства просто там, у «Дуплястій Калині», перед двадцятьма свідками, а сестричка відвела його нагору і дала зірвати свого вінця. Отака справа.

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!