Слава ЗСУ!

XIV

Коли Дунк виходив зі Слимакового намету, день здався йому похмурішим. Хмари на сході побільшали та почорнішали, на заході сідало сонце, кидаючи через двір довгі тіні. Дунк побачив, що зброєносець Віл оглядає Громові ноги.

— Де Яйк? — запитав він.

— Лисий малий? Звідки мені знати? Кудись побіг.

«Не витримав прощання з Громом», вирішив Дунк. «Мабуть, знову сидить у наметі з книжками.»

Але малий не знайшовся і там. Книжки лежали гарним стосиком коло постелі Яйка, та самого хлопця не було й знаку. Дунк відчув: сталося щось недобре. Яйк не мав звички тікати кудись без дозволу.

За кілька кроків двоє сивих бувалих стражників пили ячмінне пиво коло смугастого шатра.

— …та крутив я їх знаєш на чому, одного разу мені досить, — бурмотів один. — Коли сонце сходило, трава була іще зелена, а як заходило…

Він замовк, бо другий стражник пхнув його ліктем, і тоді тільки помітив Дунка.

— Чого вам, пане?

— Чи не бачили ви мого зброєносця? Його ще кличуть Яйком.

Чолов’яга почухав сиву щетину під одним вухом.

— Знаю такого. Волосся на голові менше, ніж у мене, а язик довший за трьох таких, як він сам. Інші хлопці трохи його повозюкали, але теє було минулої ночі. З тих пір не бачив, перепрошую пана.

— Мабуть, налякався, — мовив другий стражник.

Дунк кинув на нього похмурий погляд.

— Якщо повернеться, скажіть йому, щоб чекав тут.

— Еге ж, пане. Скажемо.

«Може, побіг дивитися двобої, та й усе.» Дунк закрокував назад до поля. Проходячи повз стайні, він натрапив на пана Глендона Пала, який вичісував справного гнідого огиря.

— Чи не бачили ви Яйка? — запитав його Дунк.

— Пробігав тут нещодавно. — Пан Глендон видобув з кишені морквину і згодував її коневі. — Подобається мій новий кінь? Князь Костян прислав зброєносця з викупом за нього, та я сказав, щоб залишив золото собі. Я сам на ньому їздитиму.

— Його вельможності це не сподобається.

— Його вельможність стверджували, що я не маю права малювати вогняну комету на своєму щиті. Вони сказали, що моїм знаком має бути калина з дуплом. Тому його вельможність тепер з горя можуть самі себе в дупло відчухати.

Дунк не міг не посміхнутися. Він теж їв з того столу, давився тим самим гірким хлібом з рук Ясного Принца та пана Стефона Фосовея. Тому відчув приязнь до молодого норовливого лицаря. «Звідки мені знати — може, й моя мати була шльондра.»

— Скільки ж ви виграли коней?

Пан Глендон здвигнув плечима.

— Та я вже лік втратив. Мортімер Гребеняк ще й досі мені коня винний. Сказав, що радше з’їсть, аніж дозволить якомусь хвойдиному вилупкові на нього сісти. А лати побив келепом, перш ніж віддати мені. Наробив у них дірок. Та може, за метал ковалі щось дадуть.

Він здавався радше засмученим, аніж розлюченим.

— Біля того… заїзду… де я виріс, була стайня. Я там служив іще малим. Коли тільки міг, виводив коней покататися, поки їхні власники… відпочивали. Я завжди мав хист до коней. Румаки, тяглові, мисливські, бойові… я на всяких попоїздив. Навіть на дорнійському піщаному. Один старий навчив мене робити списи. Я гадав: от покажу, який я до усього здатний, і мене визнають за сина свого батька. Але ж не визнали. Навіть зараз. Не хочуть визнати, та й годі.

— Дехто не визнає ніколи, — відповів Дунк. — Хоч би як ви пнулися. Інші… ну, не всі однакові. Я стрічав і добрих людей.

Він хвильку подумав.

— Після турніру ми з Яйком рушимо на північ. Аби служити Зимосічі, битися за Старків проти залізняків. Ви б могли поїхати з нами.

Пан Арлан завжди казав, що північ — то цілий окремий світ. Там ніхто, мабуть, і не чув про Янку-Копійчанку та Лицаря Дуплястої Калини. «Там ніхто з тебе не кепкуватиме. Тебе знатимуть за твоїм клинком і списом, судитимуть так, як ти того вартий.»

Пан Глендон кинув на нього підозріливий погляд.