Слава ЗСУ!

— Навіщо мені воно? Чи ви кажете, що я маю втекти і заховатися?

— Та ні. Я просто подумав… краще два мечі, аніж один. Дороги вже не такі безпечні, як раніше.

— Воно-то так, — пробурчав хлопець, — але батькові колись обіцяли місце у Королегвардії. Я вимагатиму для себе те біле корзно, якого він так і не вдяг.

«Ти його отримаєш з таким самим успіхом, як я», подумав Дунк. «Ти народився від табірної дівки, а я виповз із покидьків Блошиного Подолу. Таких, як ми, королі не шанують.» Проте хлопцеві сувора правда навряд чи припала б до смаку. Тож натомість Дунк мовив:

— Гаразд. Тоді сили вашій правиці, пане.

Він відійшов лише кілька кроків, коли пан Глендон покликав услід.

— Пане Дункане, зачекайте. Я… мені не слід було грубіянити. Матінка казала: не буває лицаря без шляхетного поводження.

Хлопець, здавалося, ледве добирає слова.

— До мене після останнього герцю приходив князь Пик. Запропонував служити Зорешпилеві. Сказав, що насувається така буря, якої Вестерос не бачив ціле покоління. Сказав, що потребує багато мечів та людей, які вміють їх тримати. Вірних людей, що вміють коритися наказам.

Дунк ледве повірив почутому. Гормон Пик висловив своє презирство до заплотних лицарів ясніше нікуди: спершу на дорозі, а тоді й на даху. А тут раптом така щедра пропозиція.

— Пик — сильний та впливовий вельможа, — мовив він обережно, — але… не надто вартий довіри, як на мене.

— Еге ж. — Хлопець почервонів. — Він вимагав свою ціну. Він хотів взяти мене на службу, але наперед хотів, аби я… довів свою відданість. Він би влаштував так, щоб жереб випав мені проти його друга Скрипаля, а я мав присягнутися, що програю.

Дунк повірив хлопцеві. Мав би розлютитися, але чомусь лишився спокійним.

— Яка ж була ваша відповідь?

— Я відповів, що не зміг би програти Скрипалеві, навіть якби схотів, бо вже позбивав з коней далеко кращих за нього лицарів, і ще до кінця дня драконяче яйце буде моїм.

Пал слабко всміхнувся.

— Та він, певно, очікував чогось іншого. Бо обізвав мене дурнем і сказав, що краще мені тепер ходити й оглядатися. Скрипаль має багато друзів, мовив він, а я не маю жодного.

Дунк поклав руку йому на плече і стиснув.

— Ви маєте друга, пане. І матимете двох, щойно я знайду Яйка.

Хлопець глянув йому в очі й кивнув.

— Добре знати, що справжні лицарі ще збереглися на цьому світі.

XV

Дунк вперше як слід роздивився пана Томарда Гедля, поки шукав Яйка у натовпі коло поля. Дебелий, широкий у плечах, з грудьми як барило, зять пана Маслоплава носив латний обладунок на каптані з вареної шкіри та багатий шолом з якоюсь лускатою і слинявою гемонською подобою на маківці. Його кінь був на три долоні вищий за Грома і трохи не на пуд важчий — справжнє чудовисько, ще й закольчужене. Залізо на вершникові й на ньому самому так сповільнило коня, що він не міг навіть мчати повним чвалом. Та це не допомогло панові Кларенсу Карлтону. Останнього понесли з поля на ношах, а Гедль тим часом зняв з голови свого дідька, щоб провітритися. Голова в нього була велика, широка й лиса; щелепу облямовувала чорна борода. На щоці та шиї виблискували гидкі червоні чиряки.

Дунк упізнав його обличчя: саме Гедль гарикнув на нього у опочивальні, коли він узяв до рук драконяче яйце. Тим самим низьким грубим голосом, яким раніше розмовляв з князем Пиком.

На нього накотили спогади, уривки почутих слів: «оці злидні, що ти нам тицяєш у очі»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Лихий Булат»… «потрібен меч»… «Старий Молочар хоче»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Кажу тобі, Кровокрук не витрачає час на сни»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»

Він витріщився на глядацький поміст, питаючи себе, чи не міг Яйк якимсь чином пролізти на своє законне місце серед найвельможніших панів. Проте Яйка ніде не побачив. Маслоплав та Фрей також зникли, хоча дружина Маслоплава сиділа на своєму кріслі, знуджена та нетерпляча. «Чудасія», подумав Дунк. Маслоплавів замок, його ж весілля, молода дружина — Фреєва дочка. Забава влаштована на їхню честь. То де ж вони всі поділися?

— Пан Утор Підлисток! — загув герольд.

Сонце заховалося за хмару, і Дунковим обличчям пробігла тінь.

— Пан Теомор з дому Булвер, Старий Бик, лицар з Чорнокрони! Поля ставайте, честь здобувайте!

Старий Бик виглядав страхітливо у криваво-червоному обладунку, ще й з чорними бичачими рогами на шоломі. Але йому знадобилася поміч міцного зброєносця, аби вилізти на коня. Та й з повороту голови під час їзди було ясно, що пан Майнард не збрехав про сліпе око. І все ж лицар отримав гарячі вітання натовпу, виїхавши на поле.