Слава ЗСУ!

І тут у повітрі залунала срібна сурма.

«Мара, — подумала вона. — У підводних палатах Потоплого Бога не сурмлять у срібні сурми. Там русалки і водяники вітають свого володаря, дмухаючи у морські мушлі.»

А тоді їй примарилися червоні серця у вогні та чорний олень у золотому лісі, з рогів якого струменіло полум’я.

Тиріон

Коли вони нарешті досягли Волантиса, небо синіло на заході та чорніло на сході, а посередині спалахували зірки. «Ті самі, що й на Вестеросі» — подумалося Тиріонові Ланістеру.

Напевне, зірки б його якось розрадили, якби він не був сплутаний, наче гусак, і припнутий до сідла. Ковчитися він давно припинив — надто міцні були пута — і натомість обвис, наче мішок борошна. «Зберігаю сили» — дурив він себе, не переймаючись, навіщо саме.

Брами в Волантисі зачинялися надвечір, з темрявою. Стражники на північній брамі нетерпляче гримали на спізнілих блукальців. Попереду в черзі стояв віз, повний лимонів та помаранчів. Вартові майнули смолоскипами візникові, щоб заїжджав, але на здоровила-андала верхи на бойовому коні, з мечем і в кольчузі кинули важчі погляди. Було викликано сотника, і поки вони з лицарем балакали волантинською, один зі стражників стяг рукавицю з пазурами та почухав Тиріонові голову.

— Так, я приношу щастя, багато щастя, — мовив до нього карлик. — А ти б мотузку перерізав, друже. Я б тоді подбав про твою нагороду.

Його полонитель підслухав.

— Бережи свою брехню, Бісе, для тих, хто розуміє твою мову, — буркнув лицар.

Волантинець махнув їм, щоб їхали. І вони рушили — крізь браму та попід товстими мурами міста.

— Ну ось ти розумієш мою мову. Я можу звабити тебе обіцянками? Чи ти твердо намірився купити собі княжий титул моєю головою?

— Княжий титул був моїм за правом народження. А порожньої шани мені не треба.

— Від моєї милої сестри ти іншої не діждешся.

— А я чув, що Ланістери завжди платять борги.

— О, всі до копійчини… але жодним шагом більше, високий князю. Ти вижебраєш собі рівно ту миску каші, яку обіцяно — не присмачену ані краплиною дяки, та й зрештою не таку вже поживну.

— А може, мені досить побачити, як ти заплатиш за злочини? Вбивцю родичів проклято в очах богів та людей.

— Боги сліпі. А люди бачать лише те, що самі хочуть.

— Тебе я бачу наскрізь, Бісе. — У голосі лицаря з’явилося щось лиховісне. — Я наробив чимало такого, чим не пишаюся… укрив ганьбою мій дім та ім’я мого батька… але власноруч убити того, хто дав тобі життя?! Як таке можна робити?

— Дай мені арбалета, скинь штани, і я тобі покажу. — «Ото буде розвага.»

— Жартувати про таке? Ти мені огидний.

— Життя — огидний жарт від початку до кінця. Твоє, моє… та хай чиє.

Всередині міських мурів вони їхали повз кам’яниці цехових зібрань, базари, лазні. Посеред широких площ співали та плюскотіли водограї; коло них за кам’яними столиками сиділи люди, рухаючи фігури циваси і сьорбаючи вино зі скляних стеблин; тим часом невільники запалювали візерунчасті ліхтарі, щоб відігнати пітьму. Вздовж кам’яної дороги росли пальми та кедри, на кожному перехресті стояв якийсь пам’ятник. Карлик помітив, що багатьом подобам бракує голів, та у лілових сутінках вони якось примудрялися виглядати пишно і погордливо навіть без них.

Кінь потроху тупотів уздовж річки на південь; крамниці меншали та гіршали, дерева на вулицях перетворилися на пеньки. Бруківка під ногами коня поступилася чорт-траві, а тоді м’якій вогкій грязюці кольору дитячого посліду. Невеличкі містки, перекинуті через малі притоки Ройни, страхітливо рипіли під їхньою вагою. Де колись за річкою наглядала невеличка паланка — там лишилася тільки поламана брама, розчахнута на кшталт беззубого рота немічного старого. Через рештки стін визирали кози.

«Старий Волантис, перша донька Валірії, — розмірковував карлик. — Погордливий Волантис, що царює на Ройні та господарює на Літньому морі. Де живуть вельможні пани та чарівні панії з найстародавніших родів.» Годі зважати на зграї голих дітей, що юрмляться у провулках і верещать тонкими голосами. Чи на бравів, що стоять у дверях шинків і пестять руків’я мечів. Чи на рабів з зігнутими спинами та виколотими на обличчях малюнками, що сновигають усюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найвеличніше і найлюдніше з Дев’яти Вільних Міст.» Щоправда, війни давніх часів трохи знелюднили місто, і чималі його шмати почали занурюватися у те саме болото, звідки воно постало. «Прегарний Волантис, місто квітів та водограїв.» Але половина водограїв стояла суха, у багатьох водоймах лишилася хіба що потріскана глина чи трохи застійної води. Виноградні лози пустили вуса з кожної тріщини у стінах чи в бруківці; молоді деревця вкорінилися просто посеред покинутих крамниць та храмів без дахів.