знайди книгу для душі...
Нині ввечері дівчинці пощастило — харчівня стояла майже порожня, і їй вдалося зайняти тихий куток неподалік вогню. Та щойно вона влаштувалася зручненько, схрестивши ноги, як щось мазнуло їй по стегні.
— Знову ти? — запитала сліпиця, почухала котикові за вухом, а він застрибнув їй на коліна і замуркотів.
У Браавосі водилося безліч котів та кішок, і ніде більше, ніж у Пінто. Старий пірат вважав, що вони приносять щастя і захищають харчівню від гризунів.
— Ти ж пам’ятаєш мене, так? — прошепотіла дівчинка.
Котів не обдуриш наліпленими бородавками — вони добре пам’ятали, хто така Китичка з перетічок.
Вечір для сліпої дівчинки випадав непоганий. Пінто був у доброму гуморі, дав їй кухоль розведеного водою вина, клинець смердючого сиру і половину пирога з вугром.
— Пінто дуже добрий, — оголосив він і всівся розповідати байку, як колись захопив корабель прянищників. Дівчинка чула її вже з десяток разів.
Минали години, харчівня потроху наповнювалася людом. Скоро Пінто надто заклопотався, щоб приділяти їй час, зате кілька завсідників покидали їй чимало монет у миску для милостині. Більшість столиків зайняли незнайомці та чужоземці: ібенійці, що смерділи кров’ю та китовим лоєм, двійко бравів з запашною олією у волоссі, гладун з Лорату, що жалівся на закутки у закладі, надто тісні для його черева. Згодом з’явилося трійко лисенійців з «Добросердої» — побитої штормом галери, яка минулого вечора дошкандибала до Браавосу і була схоплена цього ранку вартою дожа.
Лисенійці обсіли столик, найближчий до вогню, і стиха перемовлялися за кухлями чорної смолистої оковитої — так безгучно, що ніхто б не розчув… якби цей «ніхто» не був нею. Вона ж розчула майже кожне слово. Час від часу дівчинці здавалося, що вона навіть їх бачить — крізь вузькі жовті очі кота, що муркотів у неї на колінах. Один жегляр був старий, інший — молодий, третьому бракувало вуха, та всі троє мали біляве волосся і світлу гладеньку шкіру; у жилах мешканців Лису ще й досі текла сильна кров старого Вільноземства.
Наступного ранку, коли лагідний чоловік запитав, які три речі вона знає нині, що не знала напередодні, вона була готова.
— Я знаю, чому дож наказав схопити «Добросерду». На ній везли рабів. Кількасот рабів — жінок та дітей, зв’язаних мотуззям у череві корабля.
Браавос заснували збіглі раби, і невільницька торгівля була тут заборонена.
— Я знаю, звідки взялися ці раби. То дичаки з Вестеросу, з місця під назвою Недоля. Це стара руїна, зурочена до того ж. — Стара Мамка розповідала їй казки про Недолю ще у Зимосічі, коли вона була Ар’єю Старк. — Після великої битви, у якій вбили Короля-за-Стіною, дичаки розбіглися, і одна лісова відьма сказала, що як піти до Недолі, то туди прибудуть кораблі й повезуть їх до теплих країв. Але кораблів з’явилося тільки два: лисенійські піратські галери «Добросерда» і «Слон», які відігнало туди бурею. Вони кинули котву коло Недолі, щоб полагодитися, побачили дичаків… але що тих було багато тисяч, то кораблі не мали місця для усіх, і капітани сказали, що заберуть лише жінок і дітей. Дичаки не мали що їсти і тому віддали своїх дружин та дітей на порятунок. Але щойно кораблі вийшли в море, як лисенійці загнали усіх униз і сплутали мотузками, маючи намір продати у Лисі. Та потім вони втрапили у інший шторм і розділилися. «Добросерду» так пошкодило, що капітан мусив зайти до тутешнього порту, але «Слон» дістався назад до Лису. Лисенійці в Пінто гадають, що він повернеться з новими кораблями. Кажуть, ціни на рабів зростають, а в Недолі ще є багато тисяч жінок і дітей.
— Це добре знати. Дві речі є. Чи маєш третю?
— Маю. Я знаю, що це ви били мене палицею.
Її ціпок майнув у повітрі, загилив старому по пальцях. Палиця лагідного чоловіка застукотіла підлогою. Жрець зіщулився і відсмикнув руку.
— І як же сліпа дівчинка таке взнала?
«Я вас бачила.»
— Я сказала вам три речі. А четверту казати не мушу.
Може, назавтра вона і розкаже йому про кота, який минулого вечора пішов за нею додому з закладу Пінто, ховався на кроквах і дивився згори. А може, і не розкаже. Старому можна мати таємниці — чому їй ні?
Того вечора Умма подала на вечерю крабів у солоній скоринці. Коли дівчинці поставили її кухля, вона зморщила носа і випила трьома довгими ковтками… аж раптом зойкнула і впустила кухоль на підлогу. Язик їй запалав вогнем; коли ж дівчинка спробувала випити ще кухоль вина, полум’я розповсюдилося униз горлом і вгору носом.
— Вино не допоможе. І вода лише роздмухає вогонь, — сказала жебрачка. — З’їж оце.
Їй у руку пхнули окраєць хліба. Дівчинка набила ним рота, пожувала, ковтнула. Окраєць допоміг. Другий допоміг ще.