Слава ЗСУ!

На ранок, коли нічні вовки облишили її, а очі розплющилися, дівчинка побачила лойову свічку там, де напередодні ввечері панувала пітьма. Її хитливе полум’я танцювало і розгойдувалося туди-сюди, наче хвойда у «Щасливому порті». Ніколи доти дівчинка не бачила нічого прекраснішого.

Привид Зимосічі

Мерця знайшли попід внутрішнім муром; шию йому було зламано, а зі снігу, що поховав тіло за ніч, витикалася лише ліва нога. Якби його не викопали Рамзаєві собаки, покійник пролежав би там до весни. Коли Бен Кістяк витяг труп назовні, Сіра Джейна вже так обгризла мерцеві обличчя, що лише за пів-дня його нарешті упізнали — то був щитник сорока і чотирьох років, що пішов на північ з Рогером Ризвелем.

— П’яниця! — оголосив Ризвель. — Ручуся, сцяв з верхівки муру, послизнувся і впав.

Ніхто не став сперечатися. Але Теон Грейджой мимоволі спитав себе, з якого б це дива людина дерлася слизькими від снігу сходами на бойовий хід посеред глупої ночі лише затим, щоб посцяти з верхівки стіни.

Коли залога того ранку снідала черствим хлібом, підсмаженим на витопленому з сала смальці (сало з’їли пани та лицарі), на лавах не балакали майже ні про що, крім трупа.

— Станіс має друзів усередині замку, — почув Теон буркотіння одного з десятників.

То був старий служивий вояк Толгартів з трьома деревами на поношеному вапенроку. Саме змінили варту; з холоду заходили стражники, тупали чобітьми, струшували сніг зі штанів, чекали, поки подадуть обід: кров’янку з цибулею та теплим чорним хлібом з печі.

— Станіс? — зареготав один з вершників Руза Ризвеля. — Та Станіса вже снігом замело. Він або лежить трупом, або втік до Стіни, підібгавши замерзлого хвоста.

— А чи стоїть за сажінь від наших мурів зі стотисячним військом, — заперечив лучник з кольорами Кервинів. — Ми б однак їх у цю віхолу не розгледіли.

Нескінченний, невпинний, безжальний — сніг падав з неба вдень і вночі. Замети росли угору вздовж мурів, заповнювали проміжки між зубцями, білі ковдри вкривали кожен дах, намети тяжко обвисали під їхньою вагою. Від палати до палати протягли мотузки, щоб вояки не губилися, перетинаючи дворища.

Вартові скупчилися у башточках-вартівнях, де зігрівали скоцюблені руки над запаленими жарівницями, кинувши бойові ходи на догляд снігових чат, вибудуваних зброєносцями — ті щодня волею вітру та снігопаду ставали дедалі більші та химерніші на вигляд. Списи, затиснені у снігових кулаках, поросли рясними бородами гострих бурульок. Лютий мороз відкусив вухо навіть такій поважній особі, як Гостін Фрей, котрий часто вихвалявся, що йому байдуже до нікчемного сніжку та легенького вітерцю.

Найбільше потерпали коні у дворищі. Накинуті на них задля тепла ковдри просякали розталою водою і замерзали знову, якщо їх не міняли. Коли для зігріву коней запалювали багаття, вогонь робив більше шкоди, ніж добра. Бойові огирі та кобили лякалися полум’я, намагалися втекти, ранили себе та інших коней у спробах вирватися з конов’язей. Лише коні у стайні почувалися тепло та безпечно, але стайні були переповнені над усяку міру.

— Боги обернулися проти нас, — такі слова почули від старого князя Кляска у великій трапезній. — Їхній гнів упав на наші голови. Вітер, холодніший за крижане пекло, і сніги, яким не видно кінця. Нас проклято і зурочено.

— Це Станіса проклято, — заперечував йому хтось із Жахокрому. — Це ж він сидить там просто посеред снігопаду.

— Князеві Станісу, мо’, тепліше, ніж ми гадаємо, — припустив один легковажний компанієць. — Його чаклунка уміє прикликати вогонь. Мо’, її червоний бог узяв та й розтопив їм сніги.

Теонові одразу ж подумалося, що компанієць даремно верзе дурниці — надто гучно, ще й у товаристві Жовтого Пуця, Кислого Алина та Бена Кістяка. Коли слова вояка переказали князеві Рамзаю, він надіслав Байстрючат схопити небораку і викинути на сніг.

— Станіса любиш? Ну то ходи до нього, — сказав князь.

Дамон Потанцюй-Мені кілька разів хльоснув компанійця своїм довгим змащеним батогом. Відтак, поки Гицель і Жовтий Пуць закладалися, чи довго замерзатиме його кров, чолов’ягу за наказом Рамзая потягли до Бойової Брами.

Велика головна брама Зимосічі була зачинена і замкнена засувами, а до того ж така задушена льодом та снігом, що ґрати довелося б довго розкопувати та обколювати, перш ніж підняти. Майже те саме сталося і з Мисливською Брамою, хоча її останнім часом принаймні відчиняли, і льоду там наросло менше. Браму на королівський гостинець не відчиняли, і ланцюги перекидного мосту на ній геть скрижаніли. Залишалася Бойова Брама — невелика напівкругла потерна у внутрішньому мурі. Насправді вона і брамою не могла називатися — міст, перекинутий від неї через замерзлий рів, не вів до жодних воріт у зовнішньому мурі навпроти. З Бойової Брами стражники потрапляли на бойові ходи зовнішніх стін, але не до світу за ними.