Слава ЗСУ!

— Клянуся в тім. — Магнарова обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. Сніг лежав у нього на плечах, вуха червоніли. — Полум’ям червоного бога присягаюся гріти її у всі дні її життя.

— Алисо, чи присягаєшся ти поділити свій вогонь з Сігорном і зігріти його темної ночі, повної жахіть?

— Зігрію, аж кров закипить.

За дівочу кирею їй правив чорний вовняний стрій Нічної Варти. Осяйне сонце Карстарків на спині вишили з того ж хутра, яким була підбита одежина.

Мелісандрині очі сяяли, наче рубін на її горлянці.

— То ходіть до мене і з’єднайтеся в одне.

Жриця майнула рукою, стіна полум’я зревіла угору і лизнула сніжинки жовтогарячими язиками. Алиса Карстарк узяла свого магнара за руку, і біч-обіч вони удвох стрибнули через рів.

— Двоє увійшли у вогонь. — Подих вітру скуйовдив криваво-червоні спідниці жеркині, змусив приборкувати їх обіруч. — Одне виходить з нього. — Мідне волосся танцювало навколо голови. — Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає.

— Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає, — луною проспівали королевині люди, тенни і навіть кількоро чорних братчиків.

«Хіба що король та дядьки» — подумав Джон Сніговій.

Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним було четверо кінних стражників, мисливець і зграя хортів, що винюхувала панну Алису, наче сарну в лісі. Джон Сніговій зустрів їх на королівському гостинці версти за дві од Кротовини, щоб не дати припхатися до замку Чорного і там прохати гостьового права або перемовин. Один з карстарківців випустив по Таєві стрілу з арбалета і віддав життя за свою зухвалість. Лишилося четверо і сам Креган. На щастя, Варта мала під Стіною з тузінь крижаних келій — місця вистачило усім.

Разом з гостинцем та безліччю інших речей на Стіні закінчувалася і пошана до гербів, щитів та прапорів. На відміну від шляхетства Семицарства, тенни не мали сімейних гербів, тому Джон попрохав шафарів вигадати щось таке, щоб пасувало до нагоди. І не помилився у сподіваннях. Кирея молодої, яку Сігорн застебнув на плечах пані Алиси, несла спижеву бляху на полі білої вовни, оточену язиками полум’я з пасем яскраво-червоного шовку. Схожість із сонцем Карстарків укидалася в око кожному, хто не лінувався придивитися; в іншому герба змінили, щоб краще пасував новому домові Тенн.

Магнар мало не зірвав дівочу кирею з плечей Алиси, та коли взявся огортати наречену киреєю молодої, руки його здавалися майже ніжними. Коли Сігорн нахилився поцілувати її у щоку, їхній подих змішався, полум’я знову заревло, а королевині люди розпочали пісенну хвалу.

— То що, справу зроблено? — почув Джон шепіт Шовкуна.

— Авжеж зроблено, — буркнув Мулій, — і дяка їм за те. Поки вони одружилися, я трохи не скрижанів.

Його було утушковано у найкращі чорні строї — вовняні, зовсім нові, майже не вицвілі; зате щоки вітер зробив йому червоніші за його вогняне волосся.

— Гоб намішав вина з корицею та гвоздиками. Зігріємось трохи.

— Що воно таке — гвоздики? — запитав Овейн Пришелепок.

Сніг почав сипати рясніше; вогонь у рові потроху згасав. Натовп розділявся і річкою витікав з дворища; королевині люди, люди короля, вільний нарід — усі прагнули якнайскоріше сховатися од вітру та морозу.

— Чи бенкетуватимуть з нами пан воєвода? — запитав Мулій Джона Сніговія.

— Невдовзі. — Якби Джон не прийшов на бенкет, Сігорн завважив би це за образу. «Зрештою, хто їх засватав, коли не я?» — Спершу маю впоратися зі справами.

Джон перетнув дворище до королеви Селиси; поруч дибав Привид, чоботи рипіли кучугурами старого снігу. Прокопувати доріжки від однієї будівлі до іншої ставало дедалі довше і тяжче; братчики чимраз частіше вдавалися до підземних проходів, знаних як жуковини.

— …така прекрасна відправа, — саме казала королева. — Я аж відчула на нас вогняний погляд нашого Господа. Ой, не знаєте ви, скільки разів я благала Станіса одружитися вдруге — воістину з’єднатися тілами і душами у благословенні Господа Світла! Знаю напевне: я б подарувала його милості ще дітей, якби нас поєднав священний вогонь.

«Щоб подарувати йому дітей, спершу незле заманити його до ліжка.» Навіть на Стіні кожен знав, що Станіс Баратеон цурався подружньої втіхи зі своєю королевою вже багато років. Лишалося тільки уявити, як би його милість відповів на пропозицію одружитися вдруге просто посеред війни, яку він точив за свій престол.

Джон вклонився.

— На ласку вашої милості чекає весільний бенкет.

Королева обачливо скосила очі на Привида, тоді підняла їх на Джона.

— Авжеж. Пані Мелісандра знає дорогу.

Але червона жриця відповіла: