Слава ЗСУ!

Нарешті, коли ззовні намету вже видовжувалися полудневі тіні, Тормунд Велетнебій — Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам, Громовий Кулак, Ведмежий Жених, Медовий Король у Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів — тицьнув уперед свою дебелу правицю.

— Ну гаразд, згода. І хай пробачать мені боги. Бо десь там є сотня матерів, які не пробачать ніколи.

Джон схопив простягнуту руку і потиснув її. Слова обітниці загриміли йому в голові. «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» І для нього особисто — новий рядок. «Я — сторож, який відчинив браму і пустив до неї ворога.» Багато б він віддав, щоб упевнитися, чи правильно чинить. Але вже зайшов надто далеко, щоб вертати назад.

— Згода і угода, — відповів Джон.

Тормунд стиснув йому долоню, трохи не розтрощивши кістки — принаймні у цьому він анітрохи не змінився. Борода теж лишилася тією самою, хоча обличчя під кущем білого волосся схудло і змарніло, а червоними щоками пролягли глибокі ущелини зморщок.

— Краще б Манс тебе вхекав, поки мав змогу, — буркнув Тормунд, намагаючись перетворити Джонову руку на кашу з м’яса та кісток. — За миску юшки та кусень хліба віддати золото, ще й хлопчиків на додачу… тяжка ціна. Куди подівся той добросердий юнак, що я колись знав?

«Його обрали князем-воєводою.»

— Я чув від людей, що чесна угода лишає обидві сторони невдоволеними. То що, за три дні?

— Аби ж дожити ці три дні. Дехто з мого племені плюне мені в вічі, коли почує твої умови. — Тормунд нарешті відпустив Джонову руку. — Твої ґави теж бурчатимуть, якщо я хоч трохи їх знаю. А маю ж знати — побив вас, чорних дупаків, стільки, що й не порахую.

— Краще не згадуй про таке надто гучно, коли опинишся на південь від Стіни.

— Гир! — зареготав Тормунд. Тут теж нічого не змінилося; старий і досі реготав часто, лунко та охоче. — Розумно кажеш. Бракувало, щоб чорні пташки задзьобали мене на смерть.

Він ляснув Джона по спині.

— Коли мій нарід опиниться за Стіною в безпеці, ми з тобою за це трохи вип’ємо і закусимо. А доти…

Дичак стягнув обруч з лівого плеча і кинув Джонові. Потім зробив те саме з його близнюком з правого плеча.

— Ось тобі перша данина. Мені ці обручі дісталися від батька, а йому — від діда. Тепер вони твої, ниций чорний байстрюче.

Важкі, товсті прикраси було викувано зі старого золота, карбовано прадавніми рунами першолюдей. Тормунд Велетнебій не знімав їх, відколи Джон уперше його побачив; обручі здавалися його частиною так само, як біла борода.

— Браавоські лихварі перетоплять обручі на золото. Сум і сором. Краще б ти їх не віддавав.

— Оце вже ні! Тормунд Велетнебій не дозволить пащекувати, що примусив вільний нарід віддати всі скарби, а свої лишив собі. — Він вишкірився. — Але того обруча, що я ношу на прутні, таки лишу. Він більший, ніж оці крихітні перстеньки. А тобі був би за гривню.

Джон мимоволі засміявся.

— Бачу, ти не міняєшся!

— Та міняюся. — Вишкір розтанув, наче сніг під літнім сонцем. — Я вже не той, що був у Краснокутті. Надто багато смерті бачив, і чого гіршого теж. Сини мої…

Сум скривив Тормундове обличчя.

— Дормунда вбили у битві за Стіну. Зовсім хлопчина був. Його дістав один з лицарів твого короля — якийсь йолоп у сірій криці з метеликами на щиті. Я бачив удар, та не встиг і добігти до свого синочка, як він уже лежав мертвий. Торвинд… його забрав холод. Хворобливий був малий. Однієї ночі просто узяв та й помер. А найгірше… ми ще не знали, що він мертвий, а він вже постав блідий з синіми очима. Мусив сам дати йому ради. Тяжко, Джоне, ой, тяжко.

Сльози заблищали в очах старого воїна.

— Правду кажучи, пуття з нього не вийшло… але він був мій хлопчик, і я його любив.

Джон поклав Тормундові руку на плече.

— Мені дуже шкода.

— Та не ти ж його вбив. На твоїх руках чимало крові, годі казати. Мо’, не менше, ніж на моїх. Але чужої, не його.

Тормунд рішуче струснув головою.

— Ну, годі вже. Я маю ще двох міцних синів.

— Та й доньку, хіба ні?

— Мунду? Авжеж. — На Тормундове обличчя повернулася посмішка. — Віриш, вона таки узяла собі за чоловіка отого Рика Довгосписа. Спитай мене, то малий більше має в штанях, ніж у голові. Але до неї добрий та лагідний. Я йому сказав, що як скривдить мою квіточку, то я йому прутня висмикну і віддухопелю ним до кривавої юшки.

Він ще раз добряче ляснув Джона по спині.

— Час тобі вже вертатися. Ще трохи просидиш — і твої вирішать, що ми тебе зжерли.