Слава ЗСУ!

— Дрогоне! — щосили закричала вона. — Дрогоне!

Дракон повернув голову. Дим зміївся цівочками у нього між зубів. Кров його диміла теж — там, де капотіла на землю. Він знову плеснув крилами, здійнявши задушливу хмару червоного піску. Дані втрапила до неї, запнулася, закашлялася. Дракон клацнув на неї зубами.

— Ні! — тільки й встигла вигукнути вона.

«Ні, не на мене, хіба ти мене забув?» Чорні зуби зімкнулися за кілька вершків від її носа. «Та він мені зараз голову одірве!» Пісок виїдав очі; нічого не бачачи, Дані спіткнулася на трупі розпорядника ями й упала на бік.

Дрогон заревів, голос його наповнив яму. Дані огорнув жар, наче з печі. Довга луската шия витяглася в її бік. Коли дракон розчахнув пащу, вона побачила між його чорних зубів шматки потрощених кісток та спеченого м’яса. Очі звіра нагадували розплавлений метал. «Я дивлюся просто в пекло, та не смію відвернути погляд.» Вона ще ніколи не була така певна, що має робити. «Якщо спробую втекти, він мене спалить і зжере.» На Вестеросі септони проповідували про сім пеклів та сім небес, але Семицарство з його богами лежало ген за морями. Дані стало цікаво: якщо вона загине тут, хто з’явиться по її душу? Чи прискаче до неї дотракійський бог-огир, розсікаючи небесну траву, чи забере до свого зоряного халазару, де вона вічно мандруватиме нічними землями руч-об-руч зі своїм сонцем-та-зорями? А чи жорстокі боги Гісу пришлють гарпій відтягти нещасну в безодню на вічні муки?

Дрогон заревів їй просто у обличчя; жар його подиху міг би спекти шкіру на пухирі. Десь праворуч Дані почула вигуки Барістана Селмі:

— До мене! Спробуй мене. Сюди! До мене!

У розжарених червоних ямах Дрогонових очей Дані побачила власне віддзеркалення. Яка ж вона була крихітна, квола, знесилена і перелякана… «Не можна показувати йому страх.» Дані зашкреблася на піску, сперлася на труп розпорядника, її пальці знайшли пужално батога, і раптом воно додало їй хоробрості. Шкіра в долоні була тепла, наче жива. Дрогон знову заревів — так гучно, що вона трохи не впустила батіг. Зуби вдруге клацнули перед носом.

Але цього разу Дані вдарила у відповідь.

— Ні! — верескнула вона, вкладаючи в батіг усю силу, яка їй лишилася.

Дракон відсмикнув голову назад.

— Ні! — заверещала Дані знову. — НІ-І-І!

Шпичаки на батозі вчепилися драконові у писок, смикнули, дряпнули. Дрогон став дибки, вкриваючи її тінню своїх крил. Дані заходилася батожити його лускате черево — туди й назад, туди й назад, доки не заскніла втомлена рука. Довга зміїна шия вигнулася, наче напнутий стрільцем лук. Люто засичавши, дракон плюнув чорним вогнем. Дані пірнула під струмінь полум’я, вимахуючи батогом і волаючи:

— Ні, ні, ні! Ану лягай!!!

У відповідь почулося ревище, повне страху та гніву… а ще болю. Крила дракона плеснули раз, другий…

…і склалися. Дрогон востаннє засичав і простягся на череві. Чорна кров струменіла з рани, де його прохромили списом; зі спеченого піску там, куди вона капотіла, здіймалися цівки диму. «Він — вогонь, що зробився плоттю, — подумала Дані, — і я теж.»

Даянерис Таргарієн одним стрибком скочила на драконову спину, вхопила списа і вирвала його з тіла. Вістря майже розплавилося; розпечене залізо мерехтіло червоним. Дані викинула списа геть. Дрогон скрутився під нею, м’язами пробігли хвилі — то дракон збирав сили. У повітрі летів пісок; Дані нічого не бачила, не могла дихати, не могла думати. Чорні крила плеснули гучніше за грім, і раптом червоні піски провалилися під нею униз.

Запаморочившись, Дані заплющила очі, а коли розплющила знов, то побачила під собою крізь запону сліз та пилу меєринців, що бурхливими потоками текли угору сходами і вихлюпували на вулиці міста.

Батіг досі був у неї в руці. Вона знову ляснула ним Дрогонові по шиї і скрикнула:

— Вище!

Інша її рука вчепилася у лусочки; пальці шалено шкреблися у пошуках опори. Широкі й чорні Дрогонові крила збурювали повітря. Дані відчувала жар дракона у себе між стегнами. Серце її ладне було розірватися. «Так, — думала вона, — так, лети, не спиняйся, неси мене, неси. Лети!»

Джон

Він не був високим на зріст, цей Тормунд Велетнебій, але боги подарували йому широкі рамена та чимале черево. Манс Розбишака нарік його Тормундом Гучним Рогом за міць легенів і полюбляв казати, що Тормунд своїм реготом збиває сніг з гірських вершин. Коли ж Тормунд лютував, його ревище нагадувало Джонові голос розбурханого мамута.

А того дня Тормунд лютував особливо часто і гучно. Він волав, він лаявся, він гатив кулаком по столі так, що перекинув і розлив глек води. Дичак не відпускав од себе ріг меду, тому слина, якою він бризкав разом із погрозами, була присмачена солодким. Тормунд назвав Джона Сніговія боягузом, брехуном, перевертнем, прокляв як чорносердого, хитро гойданого колінкаря, грабіжника та стерв’ятника, звинуватив у намірі вграти весь вільний нарід просто в дупу. Двічі він кидав ріг Джонові у голову, не забуваючи перед тим його спустошити — не з таких був Тормунд, щоб марнувати добрий мед. Та Джон не дозволив собі перейматися: жодного разу не підвищив голосу, не відповів погрозою на погрозу… але не поступився ані крихтою того, чим не збирався поступатися.